На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ

Реферати > Правознавство > МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ

1. Влада великого князя була самодержавною лише в періоди централізації держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Володимира Мономаха;

2. з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням в них окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальне значення;

3. В державній організації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади.

Головними факторами організації та здійснення державної влади, по-перше, було те, що влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церкви і громади. Церква, наприклад, мала свій суд, своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади.

Йдеться про те, що тодішня держава правила землею, але як суверен не мала впливу на всіх громадян і підданих. По-друге, державна влада тогочасного суспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти. Князь, наприклад, не відрізняв себе як володаря землі (своєї публічної влади) від свого двору і своїх приватних володінь. Доходи з державних податків та доходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, в свою чергу, покривалися видатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й ті самі люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя та завідувачами його дворів (сьогодні згідно із законом приватні та публічні інтереси державних службовців чітко розмежовані). По-третє, державна влада в тодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче, а з другого — боярська рада. Всі вони водночас здійснювали державну владу, виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів у середовищі владних структур.

У Київській державі влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради, віча і мала приватно-публічний характер. У період феодальної роздробленості та удільних суперечок функції державної влади переймали на себе міжкнязівські з'їзди.

На чолі держави стояв великий князь київський, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча і судова влада. Устави та уставні грамоти свідчать про те, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського та сільського життя, зокрема, регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце і роль церкви в житті суспільства. Князь призначав місцеву адміністрацію, контролював її діяльність, відав справами міжнародної політики. Він виконував функції воєначальника, сам водив рать у бій, був обов'язковим (від Бога) опікуном церкви. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, землі, міста. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки за однієї умови – якщо народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібне втручатися в його діяльність. У протилежному випадку віче могло змістити князя або своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, то укладав договір з народом – ряд. Право престолонаслідування спочатку передавалось старшому братові князя за принципом «старшинства», а після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип «отчини» — передача влади старшому синові.

У своїй діяльності князь спирався на військову силу — дружину. Ідеологічно княжу владу підтримувала церква. Діяльність князя спрямовувала князівська рада (рада бояр) – вищий державний орган з дорадчими функціями.

Князівська (боярська) рада функціонувала в кожній землі й разом з князем вирішувала справи цієї землі. Це був однопалатний становий орган, до якого входили васали князя – доменіальна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називались «дружиною» або «думцями». До складу боярської ради входили переважно старші бояри-дружинники й земські бояри, звідси їхня назва – старці (дорадники). До компетенції князівської ради належало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення для остаточного затвердження князем або вічем. Рада вирішувала питання війни і миру, формувала умови ряду з князем, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань, а у деяких випадках виступала як вища судова інстанція. Важливим чинником державної влади було віче – збори старших за віком городян (батьків родин) головного міста. Компетенція віч не була точно визначеною. До їх прерогатив належали питання війни і миру, запрошення князя на престол. Виконавча влада до Х ст. у Київській Русі панувала десяткова система управління. Поступово її замінила двірсько-вотчинна система управління, що мала приватно-публічний характер. Це зумовлювалося тим, що з розвитком і посиленням держави великому князеві дедалі важче було здійснювати всі свої владні функції. Він об’єктивно змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово переймали на себе функції публічних урядовців. У Київській Русі двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському дворі, володіннях місцевих князів. Цю систему складали органи центрального управління, які в свою чергу, поділялися на княжі виконавчі органи і земські. Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі князя або боярина. На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник. Земські органи управління зберігали десятковий характер. Ще за часів дружинної організації тисяцькі вважалися народними урядовцями, бо їх обирало віче. Вони очолювали народне ополчення, а у мирний час дбали про публічну безпеку. Пізніше тисяцького призначав князь і він фактично став княжим урядовцем – воєводою.

Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств. У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова передача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франкської держави. Найближчим радником і помічником короля був сенешал, який вважався главою королівського двору і командував армією. У військових справах дуже впливовою особою був конетабль – глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер, займався королівською скарбницею. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI століття в королівському домені з'явилася нова посада прево, який збирав податки, командував гарнізоном та ополченням. З розвитком феодальних відносин створюються збори королівських васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає.

Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі центральний державний апарат ранньофеодальної Німеччини. Вищі сановники палацу (канцлер, маршал і т.д.) виконували найважливіші державні функції. їх посади поступово перетворюються на спадкові. З XI століття найвпливовіші феодали засідали в королівській раді, разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат