На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

Реферати > Правознавство > Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності [26, с. 124].

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської - 10,7%. Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури

2.1 Правовий статус адвокатури

Закон визначає адвокатуру як" добровільне, професійне, громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу". Одразу ж потрібно відзначити, що законодавець у ст. 1 діючого ЗУ «Про адвокатуру» не точно відображає Конституцію УРСР, на яку він посилається.

Стаття 159 КУ УРСР визначала функцію адвокатури наступним чином: « . Для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно».

Стаття 59 діючої КУ встановлює, що: «Кожен мас право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога налається безоплатно. Кожен с вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

У той же час існує певна невизначеність щодо статусу адвокатури, що тягне за собою негативні наслідки як для самих адвокатів, так і для населення, якому надасться правова допомога. Йдеться про віднесення адвокатських об'єднань до підприємницьких організацій з усіма випливаючими звідси наслідками - стягнення податків, а відтак, збільшення вартості правових послуг [12, с. 214].

Ще з радянських часів триває дискусія щодо визначення статусу адвокатури. Дехто з вчених вважає, що адвокатура, з огляду на публічність діяльності та наявність елементів державного керівництва останньою, стоїть ближче до державних інституцій. Така точка зору таїть в собі певну небезпеку і торує шлях до повного одержавлення адвокатури, що повернуло б нас до Німеччини часів Фрідріха Великого чи провальних спроб радянських «реформістів», що робились на початку тридцятих років.

Законопроект №5132-1 «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру», запропонований народним депутатом А. Білоусом - яскраве тому свідчення.

З іншого боку, наявність таких визначень як добровільність, повне самоврядування на засадах демократії, економічна незалежність від держави не зараховують адвокатуру автоматично і до суто громадських об'єднань в контексті законодавчого визначення останніх.

Законодавець покладає записану в Конституції функцію на адвокатуру, вже саме цим відводячи їй особливе місце в сфері захисту прав громадянина та людини. Водночас, заключну фразу ст. 59 КУ, на думку автора, слід розглядати як конституційну настанову про обмеження кола осіб, що можуть бути допущені до « .забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги в судах та інших державних органах». Виходячи з цього, маємо всі підстави вважати адвокатуру організацією, на яку покладено виконання особливої конституційної функції.

Адвокатська діяльність спрямована виключно на:

1)надання юридичних послуг із захисту конституційних прав;

2)надання цих послуг виключно стороннім особам;

3)надання послуг в сфері досудового слідства та судочинства;

4)надання цих послуг за певну винагороду;

5)забезпечення державного замовлення у справах за призначенням слідчих та судів.

Дані елементи докорінно відрізняють адвокатуру від усіх інших громадських об'єднань не лише за формою, але й за змістом.

Виконання 3 та 5 пунктів можливе лише за умов встановлення певних правових стосунків держави з адвокатським корпусом. На даний час ці стосунки діють в односторонньому порядку. Держава через певні імперативні норми кримінально-процесуального законодавства встановлює порядок забезпечення адвокатським захистом визначеного кола осіб на вимогу слідчого чи суду. Так ст. 5 ЗУ "Про адвокатуру" встановлюється, що серед інших функцій адвокати " .виконують свої обов'язки (курс, наш) відповідно до Кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства”. Таким чином слід констатувати, що присутність адвоката у справі згідно з Законом с виконанням встановлених Кримінально-процесуальним законодавством обов'язків [35, с. 168].

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат