На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Способи набуття громадянства в різних державах

Реферати > Правознавство > Способи набуття громадянства в різних державах

Способи набуття громадянства в різних державах

План

Вступ

1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах

2. Натуралізація - спосіб набуття громадянства у різних державах

3. Оптація і трансферт - способи набуття громадянства

4. Реінтеграція - спосіб набуття (поновлення) громадянства

Сптсок використаної літератури

Вступ

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

1. Філіація як спосіб набуття громадянства у різних державах

Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах має свої особливості, оскільки всі питання, пов’язані з цим, регулюються тими ж державами. Це не означає, що вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не зважаючи на загальновизнані принципи міжнародного права та міжнародні звичаї. Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства в силу народження. Згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, кожна дитина має право на громадянство. Дане положення міститься у принципі 3 Декларації прав дитини 1959 року1 і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року2. Отже, згідно із сучасними нормами міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишитися апатридом (особою без громадянства).

Філіація може здійснюватися на основі двох основних принципів: “права крові” (jus sanguinis) та “права ґрунту” (jus soli).

Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб, котрі є громадянами певної держави, автоматично визнається громадянином останньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується за їхньою домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитина набуває громадянство батька, позашлюбна – матері. Цей принцип закріплено у законодавстві більшості держав. Відповідно до принципу права ґрунту, громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства батьків.

Сучасне законодавство більшості країн, в тому числі і українське, передбачає змішану систему, при якій переважаюче значення права крові поєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові практично у чистому вигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунту застосовується виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунту зберегло переважаюче значення у країнах англо-американської системи загального права, а також в окремих латиноамериканських країнах, наприклад, в Аргентині та Кубі. Проте воно завжди в якоюсь мірою доповнюється правом крові (зазвичай по відношенню до дітей громадян відповідних країн, що народилися за кордоном). Держави прагнуть ввести у своє законодавство норми, обмежуючі можливість набуття їхнього громадянства особами, народженими від змішаних шлюбів. Це диктується різними міркуваннями, зокрема небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземного громадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести до ускладнень у міждержавних відносинах.

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює у своєму законодавстві обидва зазначені принципи.

У нормах законодавства нашої держави, що регулюють питання набуття громадянства України, поєднуються принципи права крові та права ґрунту. Особливо чітко таке поєднання дістає вияв у тих нормах Закону, які регулюють різноманітні питання набуття громадянства дітьми та випадки зміни їхнього громадянства. Так, згідно зі ст. 12 Закону України про громадянство дитина, батьки якої на момент її народження перебували в громадянстві України, набуває громадянства України незалежно від того, народилася вона на території України чи за її межами. А у ст. 14 Закону зазначено, що дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають у нашій державі, набуває громадянства України. Наведена норма відповідає положенням міжнародного права щодо скорочення кількості осіб без громадянства.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат