На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Як людина пізнає Всесвіт


«Ефект уповільнення часу» може бути перевірений і за допомогою штучних супутників Землі. Підрахунки показують, що для супутника, який рухається із швид­кістю 8 км/с, протягом року повинна назбиратися така різниця між земним часом і власним часом супутника, яку в принципі можна зафіксувати за допомогою атом­ного годинника, встановленого на його борту.

З великою точністю перевірені й деякі ефекти, що в наслідками загальної теорії відносності, напри­клад, відхилення світлових променів у полі тяжіння Сонця.

Усе це дав нам підстави для поширення спеціальної і загальної теорії відносності на космічні процеси. І не випадково останніми роками швидко розвивається нова галузь астрофізики — релятивістська астрофізика, яка при описі цілого ряду фізичних процесів у Всесвіті враховує ефекти теорії відносності.

Зрозуміло, при поширенні (екстраполяції) будь-якої наукової теорії на нові факти слід враховувати, що всяка теорія має певні межі застосовуваності. Явища, що ле­жать за цими межами, не можуть дістати в межах даної теорії задовільного пояснення. Для цього, як вже було зазначено вище, потрібна більш загальна теорія, яка включає в себе попередню як крайній випадок.

Так, скажімо, класичну механіку не можна застосу­вати до явищ, що відбуваються з близькосвітловими швидкостями чи в дуже потужних полях тяжіння. Для опису таких явищ потрібна теорія відносності. Неза­стосовною е класична механіка і до мікропроцесів. Цю сферу явищ описує квантова механіка, крайнім випад­ком якої є механіка звичайна.

У свою чергу і у теорії відносності є свої межі засто­совності. Вона не може описати фізичні процеси, що відбуваються у надщільних станах матерії. Відповідна, загальніша теорія ще повинна бути побудована.

На жаль, основна трудність полягає в тому, що дале­ко не завжди можна наперед сказати, де саме проходять межі застосовності даної теорії. В таких ситуаціях є не­безпека поширити існуючі теоретичні уявлення на такі явища, для описування яких вони непридатні, що не­минуче призведе до помилкових результатів. Подібну можливість завжди треба мати на увазі, коли оперуєш новими фактами. Тут ретельна перевірка здобутих ре­зультатів особливо необхідна.

Якщо в якій-небудь галузі науки є кілька протибор­ствуючих гіпотез, то в таких ситуаціях перевага зви­чайно віддається тій гіпотезі, яка пояснює більшу кіль­кість конкретних фактів. Проте подібний критерій практики аж ніяк не може вважатися безпомилковим. Справа в тому, що узгодженість із фактами нерідко досягається в сучасних фізико-математичних побудовах і моделях шляхом введення ряду припущень, різних параметрів і всіляких поправочних коефіцієнтів. Тому при оцінці наукових теорій, призначених для описання складних явищ, однієї лише узгодженості з відомими фактами ще недостатньо. Треба, щоб пропонована гіпо­теза чи теорія поряд з цим мала ще й здатність передба­чувати нові явища.

Цей критерій набирає особливо важливого значення в тих випадках, коли неможлива експериментальна пе­ревірка пропонованих теоретичних концепцій, що обго­ворюються.

Розглядаючи питання про критерії істинності наших уявлень про навколишній світ, необхідно протиставити позиції науки і релігії. Ре­лігія виходить з того, що в основі всього, що існує і від­бувається, лежить божественна воля, і тому в будь-яких подіях, об'єктах, процесах релігія вбачає прояв надпри­родних сил. Але цей основоположний принцип усякої релігії нічим не доведений, не підтверджений і тому приймається на віру.

На противагу цьому наука шукає справжні зв'язки між явищами, розкриває природні причини того, що відбувається, відкриває реально існуючі закономірності навколишнього світу, нічого не беручи на віру і пере­віряючи кожне своє відкриття практикою. І тому ні про який зв'язок між релігійною вірою і науковим знанням, ні про яке мирне співіснування науки і релігії не може бути й мови. Не може бути тому, що релігійне і наукове ставлення до світу, підхід до розуміння навколишньо­го грунтуються на діаметрально протилежних прин­ципах.

З огляду на принципову важливість обговорюваного питання треба спинитися на співвідношенні віри і знан­ня дещо детальніше.

Релігія і віра у надприродне невіддільні одне від одного.

При цьому релігійна віра — це сліпа віра, яка не потребує ніяких обгрунтувань і доведень. Сліпа віра зберігається навіть тоді, коли вона вступає в очевидну суперечність із здоровим глуздом, елементарною логікою і реальним станом речей. Саме з цієї причини релігійні люди легко миряться з численними внутрішніми супе­речностями релігійних учень, а також з повною відсут­ністю яких-небудь переконливих практичних підтвер­джень релігійних уявлень.

Сліпа віра — це специфічно релігійний атрибут, їй немає і не може бути місця в науці. Неправомірно, на­приклад, ставити питання: «вірить» чи «не вірить» уче­ний, скажімо, в існування позаземних цивілізацій? Нау­ка робить свої висновки тільки на основі фактичних даних, що є в її розпорядженні, і їх витлумачення з точки зору вже існуючих теоретичних уявлень чи спеціально для цієї мети розроблюваних. Ці висновки можуть мати різний ступінь достовірності, залежно від

надійності вихідних фактичних даних і результатів пе­ревірки практикою наукових теорій, що застосовуються для їх пояснення. Але все це не має абсолютно нічого спільного з сліпою вірою типу релігійної. А там, де починається сліпа віра, наука закінчується.

В той же час певний елемент віри в процесі науко­вого дослідження все ж присутній: учений вірить у спра­ведливість тих чи інших наукових уявлень, гіпотез чи теорій, у результати тих чи інших спостережень й ек­спериментів... Однак у такої «віри» немає нічого спіль­ного з сліпою релігійною вірою: вона має зовсім іншу природу — таку «віру» правильніше називати «впев­неністю», «переконаністю». Ця переконаність грунтуєть­ся на багаторазовій перевірці наукових висновків, на випробуванні практикою методів наукових досліджень, на всьому колосальному досвіді розвитку природознав­ства й суспільних наук.

Для релігійної людини критерієм істинності є сліпа віра, а для вченого-матеріаліста — практика в самому широкому значенні цього слова. Саме практика — спосте­реження, експерименти, зіставлення висновків науки з реальною дійсністю, застосування наукових даних у виробничій та іншій діяльності людей дає змогу вченим відкидати помилки і неухильно просуватися по шляху дедалі глибшого пізнання об'єктивного світу.

Таким чином, сліпа віра фактично протистоїть не знанню, як іноді не зовсім точно стверджують, а прак­тичній діяльності людей як критерію істинності наших уявлень про навколишню дійсність.

Людина пізнаюча. Ядром матеріалізму є філософська категорія матерії. Матерія — це об'єктивна реальність, що існує незалежно від людської свідомості й відобра­жується нею. Матерія нестворювана, незнищенна і не­розривно пов'язана з рухом, зміною.

Об'єктивна реальність — це матеріальний світ у ці­лому в усіх його формах і проявах. Об'єктивна реальність існує незалежно від нашої свідомості і е первин­ною щодо неї'.

Поняття матерії як об'єктивної реальності — це гра­нично широке, узагальнене філософське поняття. В ньо­му відображені найбільш універсальні характеристики явищ, процесів, відносин і речей навколишнього мате­ріального світу. Поняття матерії — результат, виробле­ний у процесі практично-пізнавальної діяльності люд­ства, підсумок практичного досвіду людського суспіль­ства.

Фундаментальне положення матеріалізму — уявлен­ня про єдність світу, яка полягає в його матеріальності. В світі немає нічого, крім матерії, що виступає в різних конкретних формах, наприклад у формі речовини чи різних полів: електричних, магнітних, гравітаційних і т. д. При цьому одні форми матерії можуть переходити в інші, наприклад речовина у випромінювання і навпаки.

Властивості реального світу і його закономірності існують незалежно від людини і людства; при цьому не має значення, чи відкриті вони наукою чи ні. Інакше кажучи, вони існують об'єктивно.

Однак не можна забувати про те, що пізнає навко­лишній світ саме людина. Пізнання — це, принаймні в умовах земної цивілізації, завжди людське пізнання, відображення об'єктивного світу людиною, суб'єктом. І характер цього відображення залежить як від власти­востей об'єктів, що вивчаються, так і від потреб, власти­востей і можливостей людини. Зокрема, саме остання багато в чому визначає вибір об'єктів для наукового дослідження. Наприклад, ми вже зазначали, що людина почала дослідження Всесвіту з вивчення небесних світил тому, що мала орган зору, здатний сприймати видиме світло. А якщо б цей орган був чутливим не до видимого

світла, а, скажімо, до радіохвиль, то Всесвіт здавався б людині іншим: вона «бачила» б його космічні об'єкти, які є джерелами радіовипромінення, і почала б вивчення Всесвіту «з іншого боку». В результаті побудова науко­вої картини світу відбувалася б іншим шляхом, і вона могла б на цей час помітно відрізнятися від тієї, яка фактично існує в нашу епоху.

Таким чином, наукове пізнання світу — це завжди процес суб'єкт-об'єктної взаємодії, в основі якого лежить практична діяльність людей. Діалектичний матеріалізм виходить з визнання існування об'єктивної реальності об'єкта незалежно від суб'єкта, від його свідомості. Вод­ночас об'єкт і суб'єкт розглядаються в єдності, у взаємо­дії. Суб'єкт — це суспільна людина, яка пізнає і змінює матеріальний світ, активний носій діяльності, що вини­кає на основі суспільної практики. Під суб'єктом у різ­них ситуаціях можна розуміти і окрему людину і люд­ські колективи, соціальні співтовариства і групи людей і навіть усе людське суспільство в цілому. Об'єкт — те, на що спрямована пізнавальна чи будь-яка інша діяль­ність суб'єкта. Суб'єкт у процесі своєї суспільно-історич­ної практичної діяльності перетворює об'єкт, «олюднює» його.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат