На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Вестфальський мир 1648 року, витоки сучасного міжнародного права

Реферати > Історія Всесвітня > Вестфальський мир 1648 року, витоки сучасного міжнародного права

Європа сьогоднішнього дня — це безперервний і дедалі зростаючий потік політико-правових подій і змін, що відбуваються буквально на наших очах: створення Європейського Союзу та розпад Союзу РСР; виникнення нових незалежних держав на пострадянському просторі та зміна влади у країнах Центральної і Східної Європи; розширення НАТО на Схід і зникнення Організації Варшавського Договору; становлення гривні і підготовка до введення єдиної європейської валюти євро — всьому цьому ми є свідками.

Те, що відбувається сьогодні, мимоволі викликає асоціації з тими подіями, що відбулися в Європі понад 350 років тому. Ідеться про Вестфальський мирний конгрес 1648 року. Його плідна робота завершилась підписанням 24 жовтня 1648 року Вестфальського миру, що мав епохальне значення для Європи, для формування нового європейського правопорядку, а також для розвитку міжнародного права.

У двох складових частинах Вестфальського миру — Оснабрюцькому та Мюнстерському договорах — були закладені принципи міжнародного права, що не втратили своєї актуальності й до нашого часу. В текстах Вестфальського миру вперше йде мова про суверенітет, конфесійний нейтралітет держав з відповідним захистом прав індивідуума і захистом власності, право вільно укладати договори з іншими країнами і т.п.

“Вестфальський конгрес, що поклав кінець руйнівній Тридцятилітній війні, — відзначав один із найвідоміших у Європі XIX-го століття юристів-міжнародників Ф.Ф.Мартенс, — продемонстрував небачений до того часу приклад об’єднання майже всіх західноєвропейських народів у спільне мирне зібрання для обговорення не тільки взаємних відносин, але навіть внутрішнього устрою окремих країн”1.

Події, що передували Вестфальському конгресові, багато в чому були історичною закономірністю. Феодальна система Західної Європи, для якої були характерні “безвладдя і кулачне право”2, розпадалася і поступалася місцем “повазі до закону і підпорядкуванню єдиній королівській владі”. Але поряд із трансформацією феодалізму не менш значимим для Європи XVII ст. було явище релігійної реформації.

Реформаційний рух, що спочатку виник у Німеччині, поширився на всю північ і захід Європи і мав величезне міжнародне значення. Безкомпромісність реформаційних переконань поділила європейські народи на два ворогуючих табори. В одному з них опинився Імператор Священної Римської імперії та Папа, що захищали інтереси католицької церкви, в іншому — протестанти, які вимагали визнання своїх релігійних прав. Релігійне протистояння призвело, зрештою, до кровопролитних сутичок, що відбувалися в основному на території розрізнених німецьких князівств.

Поступове усвідомлення безглуздості кровопролиття підштовхувало практично всіх участників війни до думки про розв’язання проблеми іншим, ніж силою меча, шляхом. Тому перші переговори почалися вже в 1634 році, а прелімінарні умови миру були прийняті сторонами до 1645 року. Однак повний мир можна було встановити тільки за спільної згоди всіх воюючих сторін. Унікальність моменту полягала саме в тому, що вся попередня історія європейських відносин не мала аналогів мирного розв’язання міжнародних спорів. “Ні в середні віки, ні в давнину не було жодного прецеденту, щоб представники різних держав спільно обговорювали свої справи і встановлювали порядки, обов’язкові для всіх народів”, зазначав той самий Мартенс3.
Вестфальський мирний конгрес тривав майже 4 роки. У ньому взяло участь 194 представники від 16 європейських держав (майже всі європейські країни того періоду, за винятком Росії, Польщі й Англії).

Організаційно конгрес відбувався у двох містах Німеччини — в Оснабрюці та Мюнстері, розташованих неподалік одне від одного. В першому місті переговори вели делегати від Швеції, Імперії та дрібних німецьких держав-князівств; а в другому — від Франції, папської курії, Імператора та інших держав. Це пояснювалось необхідністю розділити представників ворогуючих сторін, щоб уникнути їх особистого спілкування.

Кожна делегація намагалася в процесі переговорів (за допомогою коаліцій, які змінювалися під тиском обставин) “лобіювати” свої власні інтереси.
Учасники Вестфальського конгресу боролися не тільки за територіальні надбання та інституційний вплив на політику держав, але й, врешті-решт, за гегемонію і вплив у Європі, за поділ сфер світової торгівлі і колоніальних володінь.
Розглянемо докладніше позиції трьох основних груп учасників конгресу.
Представники конфесій (католики, лютерани, кальвіністи), а їх було 50 із 140 представників імперських станів, відігравали важливу роль у підготовці тексту мирного договору. У результаті майже половина його статей, що визначали умови миру, стосувалася релігійних питань.

Метою учасників з боку представників католицької церкви було домогтися, по можливості, подальшого збереження status quo на монопольне право духовного впливу на віруючих, як це було до середини 40-х років XVII ст. Їх очолювали імператор Фердинанд III і представник Баварії, яких підтримувала Франція (звичайно доти, доки не поставала загроза власне французьким амбіціям).

Очолювані Швецією протестанти у свою чергу намагалися обмежити вплив представників католицької церкви й імператора Фердинанда III. В результаті були підтверджені основні положення Аузбурзького мирного трактату 1555 року (чого й домагався шведський король Густав Адольф). У §§ 34, 35 статті V Оснабрюцького мирного договору були застережені права тих підданих, які належать не до панівної конфесії.

На Вестфальському конгресі взаємоперепліталося розв’язання як міжнародних, так і внутрішньодержавних проблем. Жорстка боротьба велася і за вплив на процеси керування в самій Імперії.

Вестфальський мирний договір викликав протест католицької церкви, відомий як Папський протест “Zelo Domus Dei” (тобто “щиро люблю дім Бога”). Те, що відбулося, символізувало безповоротний кінець безмежного панування католицизму в Європі і тим самим кінець функцій Папи як своєрідного арбітра у всіх європейських справах. На зміну одноосібному пануванню прийшло “Ius publicum europaeum” (тобто “європейське публічне право”), прообраз сучасного міжнародного права, яке було закріплене у Вестфальському мирі.

У цьому зв’язку видається досить-таки цікавим те, що у середині XVIII ст., тобто через сто років після підписання Вестфальського миру, говорив з цього приводу відомий мислитель Ж.-Ж.Руссо. Він відзначав: “Незважаючи на помилки цього імперського утворення (Священна Римська імперія німецької нації — А.Д.), усе ж зрозуміло, що стільки часу, скільки вона існуватиме, рівновага в Європі не може бути порушена, що жоднен правитель не може боятися того, що буде позбавлений свого трону іншим правителем, і що Вестфальський мирний договір, можливо, назавжди буде для нас основою політичної системи. Публічне право, яке німці так грунтовно вивчають, є ще важливішим, ніж вони самі вважають, тому що таким є не лише німецьке публічне право, а в певному розумінні право всієї Європи”4.

Справді, Вестфальський мирний договір став основою не тільки “права всієї Європи”, а й міжнародного публічного права.

В остаточному підсумку найголовніші постанови Вестфальського миру можуть бути сформульовані у наступних положеннях5:1. Взаємовідносини двох християнських церков — римо-католицької і протестантської — повинні були визначатися “днем відліку”, тобто тим становищем, у якому перебували церковні громади на 1 січня 1624 року. При цьому підтверджувалася чинність Аузбурзького мирного трактату 1555 р. Разом з тим було узаконено відому дискреційну владу кожного государя стосовно тих церковних громад, що існували в межах підлеглої йому території. Ця влада виходила з основного правила Аузбурзького миру — cujus regio, ejus religio (тобто чия влада, того і віра) — надавала право государям виселяти зі своєї країни всіх іновірців.2. Дрібні та роздроблені держави-князівства, що входили до складу Імперії (у кількості 355), оголошувалися повністю незалежними. Єдиною умовою, яка обмежувала їхню автономію, була вимога не укладати міжнародні договори, які б обмежували інтереси третіх держав.3. Швейцарія та Нідерланди, які вже домоглися на той час фактичної незалежності від Священної Римської Імперії, були офіційно визнані трактатом самостійними державами.4. Збільшення територій переможців у Тридцятилітній війні — Франції і Швеції — відбулося завдяки приєднанню до першої Ельзасу, до другої — більшої частини Померанії, міст Вісмара, Ростока й інших. Крім того, Франція отримала сюзеренні права над десятьма вільними імперськими містами, що були у межах Ельзасу, в тому числі над Страсбургом.

Вестфальський договір відігравав значну роль у подальшому становленні таких інститутів міжнародного права, як визнання і посередництво. Якщо про сам факт міжнародно-правового визнання Вестфальським конгресом Швейцарії та Нідерландів вже згадувалося вище, то слід підкреслити, що в самому тексті Вестфальського договору “виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їхніх суверенних прав”6. На ознаменування посередницької ролі Республіки Венеція в переговорному процесі її було включено в документ “як посередницю цього договору” (§ 119 Мюнстерського договору).

Незважаючи на те, що Московська держава все ж взяла епізодичну участь у Тридцятилітній війні на боці Швеції7, об’ємні документи Оснабрюцького та Мюнстерського договорів, викладені латиною, не привертали належної уваги вітчизняних учених-юристів. Дотепер повний текст Вестфальського трактату російською та українською мовами не публікувався. Тексти обох договорів, що складають трактат, стали доступні для вітчизняних істориків міжнародного права, в основному, за німецькими виданнями8.
Для Німеччини, що неодноразово переживала у своїй історії фатальні територіальні розчленування внаслідок воєн, матеріали Вестфальського конгресу навіть тепер є настільною книгою кожного, хто вивчає юриспруденцію. Вважається, що матеріали конгресу ілюструють необхідність і мистецтво різноманітних компромісів для узгодження інтересів учасників міжнародних відносин, щоб зуміти домогтися у переговорному процесі більше переваг і кращих результатів, ніж супротивник, а також закріпити їх на період, що настає після підписання миру9.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат