На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Замахи на життя Адольфа Гітлера

Реферати > Історія Всесвітня > Замахи на життя Адольфа Гітлера

Щоночі союзна, переважно англійська, бомбардувальна авіація громила німецькі міста, щоночі під руїнами гинули тисячі мешканців; важких руйнувань зазнали Гамбурґ, Берлін, міста Рурського вугільного, залізорудного і промислового басейну. Почалися систематичні нальоти на румунські нафтові копальні, головне джерело пального для промисловости, авіації й танків.

Вовча нора (1)

Завдання – убити відразу трьох: Гітлера, Гіммлера і Ґерінґа; після цього одночасно в багатьох місцях повинен був спалахнути заколот. Нагода трапилася 6 липня, коли полковникові генерального штабу графу Штауфенберґові доручили взяти участь у двох обговореннях обстави на фронтах в альпійській фортеці Гітлера Берґгоф у Бергтесґадені. Штауфенберґ прилетів з бомбою в портфелі, але Гіммлер і Ґерінґ не з’явилися. Через п’ять днів – нова нагода, Штауфенберґа знову викликали у Берґгоф. Ад’ютант приготував машину і літак, аби негайно після включення детонатора Штауфенберґ міг повернутися в Берлін, центр повстання. Начальник загальновійськового управління верховного командування генерал від інфантерії Ольбріхт, генерал-фельдмаршал Віцлебен, Йорк фон Вартенбурґ – знайомі нам особи – чекали на сигнал. Але Гіммлер знову був відсутній, і знову Штауфенберґ вирішив відкласти замах.

Нарешті 15 липня Гітлер прибув у Растенбурґ (нині Кєнтшин, Польща), повітове містечко з військовим аеродромом, в минулому цитадель Тевтонського ордену; навколо – густі хвойні та листяні ліси, очеретяні озера, звичайний ландшафт Східної Пруссії. У шести кілометрах від аеродрому знаходилася головна штаб-квартира верховного головнокомандувача, так звана Вовча нора, великий, відгороджений з усіх боків майданчик. Власне “норою” був підземний бункер фюрера під бетонним покриттям товщиною в сім метрів; бункер гарантував повну безпеку у разі повітряного нальоту. Трохи віддалік стояли будинок для ад’ютантів і повітка, де відбувалися наради. Усередині повітки коридор, кімнатка чергового, робоче приміщення і простора (60 кв. метрів) кімната на п’ять вікон з масивним, шестиметрової довжини прямокутним столом на двох тумбах. У куті праворуч від входу – круглий столик стенографіста. Повітка була дерев’яна, дах бетонований, стіни прокладені скловатою.

Отже, знову призначена нарада, Штауфенберґ, який відповідав за стан резервної армії (її передбачали ввести в дію у випадку вторгнення росіян на територію райху), прилетів для доповіді в Растенбурґ зі столиці, де він жив у квартирі свого брата Бертольда і працював у генштабі сухопутних сил на Бендлер-штрассе. Разом з одноруким полковником прибув генерал Фрідріх Фромм, посвячений у змову. Кілька заслінних обстав і стійок охороняли дорогу до ставки. На самій території, перед входом у повітку – але не усередині – стояли охоронці вождя. Штауфенберґ залишив портфель із бомбою у великій кімнаті. Цього разу він вирішив виконати свій план, навіть якби виявилося, що Гіммлер і Ґерінґ не беруть участь у нараді. Повідомили, що шеф таємної поліції напевно буде тут; але, до половини третьої, коли усе закінчилося, він так і не приїхав; не було і Ґерінґа.

Вільгельм Кейтель, генерал-фельдмаршал, начальник штабу верховного командування (повішений за вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі в 1946 р.), побажав попередньо ознайомитися з доповіддю; мова йшла про підготовку п’ятнадцяти “народно-гренадерських” дивізій, укомплектованих молодиками з нацистської “Гітлер-юґенд” (аналог комсомолу). Потім усі троє – Кейтель, Фромм і Штауфенберґ – вийшли з повітки. Незабаром у бункері з’явився Гітлер. Збереглася фотографія: фюрер потискає руку комусь із генералів, поруч, витягнувшись струнко, стоїть граф.

Замах і цього разу не відбувся. Вже в ході наради з’ясувалося, що Штауфенберґ повинен доповідати останнім; встигнути включити запальний пристрій і залишити барак не було ніякої змоги. Він повернувся в Берлін. Через кілька днів прийшов новий наказ зі ставки: з’явитися для доповіді 20 липня.

Новий Сулла

Капітан вермахту Ернст Юнґер, прозаїк, есеїст, діарист, можливо найзначніший з-поміж німецьких письменників, хто не еміґрував після 1933 р., від початку Другої Світової війни перебував на Західному фронті, брав участь у поході на Францію і провів, якщо не рахувати коротких відпусток і відрядження на Україну та Північний Кавказ, два роки в окупованому Парижі при штабі командувача окупаційними силами у Франції генерала Карла Генріха фон Штюльпнаґля. Юнґер приятелював зі Штюльпнаґлем, знав про те, що той приєднався до змови з метою вчинити державний переворот, знав інших учасників опору, але сам до нього не приєднався. У щоденниках, які склали книгу “Випромінювання”, є запис (за 29 квітня 1944 р.), з якого видно, що Юнґер скептично ставився до цієї авантюри. Рушійною силою змови, на його думку, є “моральна субстанція”, релігійні та моральні переконання учасників, тоді як успіху можна досягнути тільки за умови, що на чолі руху стане “який-небудь Сулла”, “простий народний генерал”.

Таким Суллою, зауважує новітній біограф Юнґера П.Ноак, міг би стати Роммель. Але в квітні 1944 р. Роммель був зайнятий підготовкою до відсічі вторгненню, а незабаром після цього, як ми знаємо, вийшов із гри.

Чи правий був Юнґер? Який сенс мала змова ціною у життя усіх чи майже всіх її учасників? Це були люди, прекрасно обізнані про ситуацію; на що вони розраховували? Доводиться знову ставити собі це запитання.

Деякі з них, наприклад, Ґерделер, усе ще гадали, що можна буде укласти сепаратний пакт з англійцями й американцями і зупинити росіян; більшість усвідомлювали ілюзорність цих сподівань. Ще в січні 1943 р. конференція західних союзників у Касабланці завершилася тим, що Рузвельт висунув за загальною згодою вимогу беззастережної капітуляції. Змовники намагалися складними шляхами встановити із союзниками зв’язок (ми на цих спробах не зупинялися). Нічого не вийшло: їх ніхто не хотів слухати.

Поставивши питання про сенс “авантюри” (чи була вона усього лиш авантюрою?), доводиться погодитись, що мотиви учасників були насамперед морального характеру. Прибрати Гітлера – означало знищити, як сказав на суді один зі змовників, “повноважного представника Зла в історії”. Припинити війну – означало запобігти подальшим безглуздим жертвам. Покінчити з нацизмом – означало врятувати честь країни. У тому, що ці люди були набагато меншою мірою політиками, аніж захисниками морального закону, який захоплював Канта, полягала їхня слабість. У тому, що всупереч усьому вони воліли діяти, полягала їхня велич.

Мовчання

Запитаємо себе (трохи розширивши тему): що робити чесній людині перед лицем злочинного режиму? Комуністичні ідеали були багато в чому протилежні ідеалам німецького націонал-соціалізму, протистояння двох режимів маскувало в очах багатьох людей їх подібність, яка просто кидалася у вічі; усвідомлення справжнього характеру совєцької влади, розуміння того, що тоталітарна партія і створена нею в перші ж тижні після захоплення влади таємна політична поліція за самою своєю природою є злочинними організаціями, стосовно пізно спало на гадку навіть тим, хто чесно прагнув розібратися в усьому, що відбувається. Проте принаймні в тридцятих роках, не кажучи вже про пізніші часи, режим показав себе у всій красі; сліпому було ясно, у якій державі він живе. Що можна було зробити, чи можна було взагалі щось робити? Еміґрувати було пізно. Будь-які форми відкритого протесту минулого виключені, сама думка про скинення існуючого ладу здавалася абсурдною. Убити вождя-канібала міг лише той, хто мав доступ до нього. Як і в Німеччині, це завдання могли б узяти на себе тільки військові. Але нічого подібного Двадцятому липня не було в СССР; досі ми не чули про будь-які ознаки активного опору, про будь-які заколотницькі задуми в найближчому оточенні Сталіна чи у військовому середовищі. Численні “вороги народу” були винаходом таємної поліції. Архіви, які могли б дещо прояснити, залишаються недоступними або знищені; на відміну від Німеччини, де націонал-соціалізм був розбитий сталевою кувалдою війни, а наступні роки стали часом радикального розрахунку з минулим, у Росії нічого подібного не відбулося, і досі, очевидно, значна частина народу не здає собі звіту в тому, якого роду минуле залишилося за його спиною.

Протест, сказали ми, був неможливий. І все-таки хтось протестував. Авторові цієї статті відомі групи молоді, студентські гуртки, боязкі спроби об’єднатися, щоб спільно усвідомити ситуацію, а там, можливо, перейти до активніших дій. Ці хлопчики і дівчатка зникли безвісти, система тотального стеження і усенародного виказування не помилувала нікого. Але вони були, і, можливо, їхнє самотнє обурення до певної міри спокутувало мовчанку дорослих.

Вовча нора (2)

Гітлер мав звичку лягати перед світанком. До десятої години ранку ніхто не мав права будити фюрера. На ліфті у спальню подавали сніданок. Так було і того дня 20 липня 1944 р., коли військовий літак, у якому сиділи полковник Штауфенберґ і ад’ютант Вернер фон Ґефтен, приземлився на аеродромі Растенбурґ. Там чекав “мерседес” із шофером.

На шляху до ставки потрібно було минути три контрольних обстави. Штауфенберґ мав із собою портфель з паперами. Ад’ютант тримав на колінах інший портфель, де знаходилася упакована в папір тетрилова бомба англійського зразка розміром з товсту книгу, з детонатором, розрахованим на вибух через тридцять хвилин після включення.

Черговий першої обстави перевірив документи. При в’їзді в другу оточену зону Штауфенберґа зустрів командувач військовим округом генерал Тадден, вони вирішили разом поснідати. Повз останню контрольну стійку вони в’їхали у внутрішню зону. Вилазячи з машини, Штауфенберґ звелів шоферові чекати: у 13 годин він повинен повернутися на аеродром.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат