На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Україна в умовах десталінізації

Реферати > Історія Всесвітня > Україна в умовах десталінізації

План

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

2. Характер і між демократизація державного життя.

3. Україна на міжнародній арені.

4. Демократизація культурного-духовного життя в республіці.

5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень. Посилення революції. Антицерковна кампанія.

6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.


1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

Частковий відхід від сталінізму, який проходив протягом 1953—1955 рр., не змінив тоталітарної суті суспільно­го ладу в СРСР. Критика на адресу Й.Сталіна була вкрай непослідовною і поміркованою, ім'я його, як і раніше, згадувалося поряд з іменами Маркса, Енгельса, Леніна. Разом з тим най­більш далекоглядні керівники партії і держави розуміли, що без певної де­мократизації суспільного життя абсо­лютно неможливе оновлення країни, прискорення економічного розвитку, підтримання високого рівня військо­вої, могутності.

Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з'їзд увійшов насамперед завдяки надзви­чайно відвертій доповіді на закрито­му його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про культ особи Й.Сталіна та його наслід­ки». З'їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й.Ста­ліна», гостро виступивши проти масо­вих репресій ЗО — 40-х років.

Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочи­нів і прямих зловживань Й.Сталіна і його оточення, абсолютного нехтуван­ня законами.

У доповіді наводилася велика кіль­кість прикладів, коли Й.Сталін та його «соратники» підписували списки на знищення цілих груп керівників різ­них рангів. Делегатів з'їзду вразила інформація про можливу причетність Й.Сталіна до вбивства С.Кірова в 1934 р., винищення командних кадрів в армії, еліти господарських керівни­ків, про трагічний вплив культу особи на хід Вітчизняної війни. М.Хрущов звинуватив сталінську владу в неза­конних переслідуваннях народів у роки війни, розпалюванні національ­ної ворожнечі, численних репресіях повоєнного часу.

Однак це засудження було все ж таки неповним, обмеженим, дозова­ним, певною мірою половинчастим. Без належних мотивів, безпідставно стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дій­сно народного характеру радянського ладу». Хоча цей лад вже на початку свого існування був тоталітарним, адже комуністична ідеологія не визнає справді демократичних принципів і цінностей.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвер­дження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XX з'їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної демокра­тизації суспільства, гарантій від по­вторення трагедії. Впродовж корот­кого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і пам'ятни­ків, ім'я Сталіна було викреслено з найменувань майданів, вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. Але перебудова психології, особливо лю­дей старшого покоління, не скрізь здійснювалася швидко. Частина ве­теранів громадянської війни і рево­люції, колишніх фронтовиків, та й взагалі - значна кількість людей, одурманених комуністичною пропа­гандою, ставилась до змін з певною обережністю.

Ці настрої швидко знайшли відгук у партійному та державному апараті. В його вищих ешелонах виник справ­жній опір послідовному розвінчанню сталінізму.

Так, перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповіда­ючи в ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, ка­тегорично виступив проти критики ситуації в республіці у 40-ві - на почат­ку 50-х років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників, зви­нувачених в українському буржуазно­му націоналізмі. Інформація про хо­лодну реакцію на рішення з'їзду над­ходила і з інших регіонів республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком, першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а особливо «старою гвардією») в КПРС кваліфікувалася як наклеп на ра­дянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних науках, у ху­дожній літературі, на сторінках періо­дики. Тоталітарна система дозволяла критикувати свого творця суворо дозо­вано, у визначених нею рамках, вихід за які не допускався.

Проявом цього стала фактична забо­рона для вітчизняного читача (аж до 1989 року) доповіді М.Хрущова на XX з'їзді. Громадянам СРСР було запро­поновано її «полегшену» версію: у липні 1956 р. було опубліковано по­станову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». За змістом і гостротою викладу цей доку­мент був кроком назад порівняно з до­повіддю. Та й сам М.Хрущов поступо­во став змінювати тональність висту­пів. У ряді промов він почав говорити, що Сталін — це «великий революціо­нер», «великий марксист-ленінець» і партія не дозволить «віддати ім'я Ста­ліна ворогам комунізму».

2. Характер і межі демократизації державного життя

Одразу ж після XXII з'їзду КПРС почалося широке впровадження так званих «громадських засад» у різних галузях господарської, політичної, культурної діяльності, в партійних організаціях, радах, редакціях газет. За статутом КПРС передбачалося на кожних чергових виборах оновлен­ня не менш як на чверть складу ЦК і його президії та обрання керівників парторганів лише на три строки, а секретарів первинних парторганізацій - не більш як на два. Це обмежу­вало повновладдя партійних чинов­ників і викликало у них незадово­лення, а згодом і опозиційність полі­тиці Хрущова.

Схвальний відгук населення викли­кали заходи керівництва щодо скоро­чення і «здешевлення» адміністратив­но-управлінського апарату. В Україні 1957-1959 рр, шляхом укрупнення і об'єднання було ліквідовано близько 13 тис. господарських організацій, ус­танов, 164 сільські і районні ради та майже 4 тис. колгоспів. За три роки штати управлінського апарату скоро­тилися на 130 тис. чоловік, що давало річну економію понад 1 млрд крб.

Незважаючи на певну активізацію діяльності рад, профспілок, комсомо­лу, Добровільного товариства сприян­ня армії, авіації, флоту (ДТСААФ), Товариства Червоного Хреста, появу нових добровільних об'єднань, поміт­ної демократизації політичного життя в Україні все ж таки не відбулося. Партійні апаратники торпедували нові статутні норми, а згодом вони були взагалі зняті. Апарат рад і нада­лі користувався різними пільгами, у тому числі 30-процентною вартістю путівок до санаторіїв, персональними службовими автомобілями, позачерго­вим отриманням житла тощо. Для них споруджувалося житло поліпше­ної комфортності, надавалась можли­вість придбати за пільговою чергою, а то й поза нею, легковики тощо.

3. Україна на міжнародній арені.

Друга половина 50-х рр. стала пово­ротним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших ви­дів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранни­ми інтересами, запитами. Можли­вість мати власну, а не сформульова­ну в кабінетах чиновників від куль­тури думку сприяла духовному роз­кріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших відомих російсь­ких письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам прав­ди життя, осмисленню буття. Саме у цей час починається «новітнє укра­їнське» відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління «шістдесятни­ків». «Шістдесятництво» — прояв по­літичних форм опору різних соціаль­них верств населення існуючому ре­жиму. Найактивніше і найширше у цьому русі брала участь творча інте­лігенція, зокрема письменники, пев­ною мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік, жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання існуючої Конституції, за свободу в пи­таннях художньої творчості. Це в кін­цевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та характеру її діяльності.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли москов­ська «Літературна газета» опубліку­вала статтю Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав «розши­рювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов жва­вий відгук серед письменників.

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літера­тури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба пи­сати... Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щи­рості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрід­ка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся ра­дянська поезія для неї неістотна... Валерій Шевчук писав блискучі пси­хологічні новели «ні про що».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат