На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Господарство України другої половини XIX ст.

Реферати > Історія економічних вчень > Господарство України другої половини XIX ст.

Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки. Промисловий переворот і його вплив на соціальну структуру суспільства в Україні. Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

Кріпосницькі відносини в Росії існували значно довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабського примусу і насилля. Питання про відміну кріпосного права в Росії піднімалося російськими просвітителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефодіївського товариства в своїх програмних документах підкреслювали необхідність відміни кріпосного права. Але лише в середині XIX ст. постала проблема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи представників дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він висловив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпечного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний момент в історії, стали об'єктом гострих наукових суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішальним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням модернізації царської армії, подолання відставання Росії від Заходу. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелігенції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній критиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

З метою вивчення настрою на місцях в усіх губерніях Російської імперії у 1857 р. були засновані дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони враховували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвитку країни.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.

Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встановлені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).

Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скорочення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами панщини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.

На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстанням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на землю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної власності, що й відрізняло українських селян від російських.

Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на 30 різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.

У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.

Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої країни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалізація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством.

У бажанні збільшити прибутки поміщики використовували декілька форм землекористування. Однією з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або "з копи", тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких та куркульських господарствах зостосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.

Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896-1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 млн. чвертей зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн., у селянських господарствах - 48,6 млн. Значна частина зерна реалізувалася на ринках. За неповними даними у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн. крб., на зовнішньому - майже на 350 млн.

Капіталістичні перетворення в сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — прусським і американським. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі зникають не одразу — їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по-революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в сільському господарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у південних губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем, їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як правило, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних причин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українського села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат