На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Неолібералізм, лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи

Реферати > Історія економічних вчень > Неолібералізм, лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез­печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль­ній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло­гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар­ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова­на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви­тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра­ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со­ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви­чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова­ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа­тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі­нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна­чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму­лює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; об­меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за­хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху­нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува­тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан­ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз­риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме­жуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку,

В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспіль­ного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити прин­ципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтри­муванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечу­ється через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний ін­терес окремого виробника, якому протистоїть споживач.

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв'язується також з ім'ям А. Мюллера-Армака, який уперше сфор­мулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку по­єднується з принципом соціальної рівності»', коли досягнення рин­кового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економі­чна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим гос­подарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий син­тез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіля­ється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через еко­номічні механізми.

' Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держа­ва, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості, і

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре­гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згі­дно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із націо­нальною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямо­ване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він уважає стимулю­вання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за раху­нок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення піль­гових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова сис­тема шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім ві­діб'ється на доходах держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілесп­рямованими, тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асиг­нування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямах:

наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків уна­слідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціальне незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім'ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання пільгових позичок; підтри­мування певного рівня цін на окремі види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.

Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав держа­вній структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтри­мувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення ін­вестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для при­дбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).

Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як го­ловної умови безінфляційного розвитку.

Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національно­го доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що за­вадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необгрун­товану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи ство­рення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т.

Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, роз­винуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах піс­лявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та від­сутністю будь-якого економічного ладу.

Після об'єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат