На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Політична економія в Англії у ХІХ ст

Реферати > Історія економічних вчень > Політична економія в Англії у ХІХ ст

У чотирнадцять років він провів рік у Франції, де зустрічався з економістом Ж. Б. Сеєм та філософом С. Бентамом. Після повер­нення в Англію протягом двох років серйозно займався вивченням історії, філософії, права. Незабаром він починає працювати в управ­лінні Ост-Індською компанією, де робить успішну кар'єру. Уже 1822 p. Мілль публікує свої перші праці з політекономії—дві статті з теорії вартості.

Мілль багато працює над філософськими проблемами, з 30-х ро­ків видає філософський журнал, а 1843 p. публікує серйозну філо­софську працю — «Система логіки». Вона стала методологічною основою для наступної публікації — «Нариси про деякі невирішені питання політичної економії» (1844). Через чотири роки вийшла йо­го книжка «Принципи політичної економії», яка перевидавалась ба­гато разів за його життя, а вже після його смерті її було перекладено багатьма мовами.

Після завершення служби в Ост-Індській компанії Мілль присвя­тив своє життя науковим дослідженням та політичній діяльності в парламенті, де як ліберал розвивав ідеї буржуазної демократії. Після повернення до влади консерваторів не був переобраний, після чого оселився у Франції, де помер 1873 p.

Наукові праці забезпечили йому визнання як філософу, економі­сту, політичному діячеві ліберального спрямування [крім уже на­званих можна згадати ще такі, як «Про свободу» (1859); «Дисертації та обговорення: політичні, філософські та історичні» (1859—1875) —

4 томи; «Роздуми про представницький уряд» (1861); «Пригноблен­ня жінок» (1869); «Три нариси про релігію» (1874) та ін.].

Основну працю Мілля «Принципи політичної економії» (1848) було написано з метою висвітлити економічні явища у зв'язку із за­гальною філософією суспільства XIX ст., як це зробив Адам Сміт у XVIII ст. «Принципи» Мілля були своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини XIX ст.

Виходячи з цього, неважко пояснити його еклектизм. Він з гото­вністю сприймав усе найліпше, на його погляд, у політичній еконо­мії, тому й не зміг уникнути суперечностей. Він твердо вірив у капі­талізм, але не відкидав і реформ соціалістичного спрямування, дотримувався принципів вільної конкуренції та особистої свободи, але написав, однак, 1852 p. таке: «Якби довелося вибирати між ко­мунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна вла­сність сама собою обов'язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залеж­ності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суто номінальною, і так далі, у все менших масштабах ... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труд­нощі, великі й малі, зв'язані з комунізмом, були б дрібницями порі­вняно з цим».

Та справді геніальною здогадкою Мілля була не критика капіта­лізму, а те, що Мілль бачив можливість його самовдосконалення, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти назива­ють соціальне орієнтованою економікою.

Праця Мілля «Принципи політичної економії» складається з пяти книг: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільно­го прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду». Аналіз су­спільно-економічних процесів підпорядковано принципам, сформу­льованим Міллем в його «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії», де він визначає політичну економію як науку, «котра досліджує закони тих суспільних явищ, що є результатом спільних дій людства зі створення багатства, у тій мірі, у котрій ці явища не спотворюються домаганням іншої мети».

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, цен­тральною проблемою книжки Мілля. Питання вартісних відносин він розглядає у зв'язку з проблемами обміну товарів. На його по­гляд, важливіше значення має співвідношення факторів виробництва.

Аналіз процесу виробництва він починає з характеристики двох його компонентів — праці та природних ресурсів. Праця і природа об'єднуються у виробництві товарів, жодна з них не може бути єди­ним джерелом виробництва. Але в процесі виробництва частина праці застосовується прямо, а частина побічно. Праця буває фізич­ною та розумовою і може давати трояку користь: відчутну, що її ві­дображено в продуктах; відчутну, відображену в удосконаленні лю­дини як фахівця, що в кінцевому підсумку також проявляється в продуктах праці; не відчутну, не відображену предметно, тобто по­слугу (музиканта, актора, законодавця і т. ін.).

Він розрізняє продуктивну працю, якою створюється багатство, й непродуктивну — таку, що не робить світ багатшим у матеріально­му плані, а навпаки, збіднює його на величину споживання матері­альних благ тими, хто зайнятий цією працею. Таке обмежене розу­міння Міллем суспільного багатства призвело до багатьох неточ­ностей його теорії.

Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який на­зиває раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функ­ції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.

Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль дово­дить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.

Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує роз­виток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.

Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі ви­робничого споживання.

Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечуєть­ся продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.

Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витра­чені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде вико­ристано працю та капітал, ... попит на працю відображається у ви­гляді заробітних плат, що передують виробництву...»'.

Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва, що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заоща­джень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.

Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх ра­ціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва.

Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Най­важливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капі­тал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від спожи­вання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощад­ження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.

За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежене. (Щоправда, дещо інше становище складаєть­ся, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.

Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обся­ги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона форму­валася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він за­проваджує категорію сукупних фондів.

Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним ка­піталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість ро­бітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об'єктивне опти­мальне співвідношення між названими факторами виробництва.

Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначає­ться вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальту­са на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до знижен­ня. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростан­ня розмірів капіталу та стримування народжуваності.

Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у бо­ротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших ви­даннях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призна­чених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він ли­ше вказує на реальну тенденцію.

Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на пра­цю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат