На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Політичні погляди С.Сісмонді

Реферати > Історія економічних вчень > Політичні погляди С.Сісмонді

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) — посі­дає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатко­вує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світо­гляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти ка­нонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Народився Сісмонді в родині протестантського пас­тора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонсько­му банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви, деякий час живе в Англії та Італії. 1880 p. знов повертається до Же-неви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не ли­ше економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику на­укову спадщину.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 p. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відно­шенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він пе­реконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки».

Які ж нові ідеї проголошує Сіемонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У кла­сиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні­би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко­ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлума­чення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави».

Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як та­кі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв'язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, іг­норування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ста­влячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником істори­чної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільст­ва, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків.

Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас­ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово­сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе­льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко­номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність ін­тересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комуні­зму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запрова­дження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска­зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...». Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар­тість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу­ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як по­грабування робітників, котрих він використовує». Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен­ти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія е наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс­нує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі­зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре­алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від­повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме­ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із су­спільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства».

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели­ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не­доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможлив­люють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звер­тається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встанов­ленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного вироб­ництва.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й на­явності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії роз­виває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної ду­мки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предме­та й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили еко­номічного розвитку започаткували критичне ставлення до економіч­ного лібералізму.