На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та діяльність М. П. Драгоманова

Реферати > Історія України > Життя та діяльність М. П. Драгоманова

Із прадавніх часів існує такий вислів — «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Хоч про нього написана не так багато, як, скажімо, про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, а дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з на­ціональному відродженні, він, як і вищеназвані особи,— видатна постать у нашій історії, жива душа українського на­роду з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що про­котилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З розвитком капіталізму в Росії розши­рилося коло осіб, які брали участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що становили більшість нації залишалася неписьменною, а. еліта суспільства була майже повністю денаціоналізована. Одначе й тут помалу по­чали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відіграва­ла діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю.

Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а надто мину­лим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. А ще місцевий учитель історії О. Стронін при­щепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М. Драгома­нов, який і сам згодом став, одним з перших українських просвітителів.

1859 р. допитливий юнак вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало українських діячів, завжди була індикато­ром суспільних суперечностей, тож неважко уявити, які на­строї панували серед студентства напередодні й на початку суспільних реформ у Росії. Ще під час навчання М. Драго­манов ступив на освітянську ниву: викладає в недільній школі на Подолі, а після її закриття — в Тимчасовій педа­гогічній школі.

І згодом, випускник університету, він не пориває з педа­гогічною діяльністю — працює в 2-й Київській гімназії. Як­раз просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный елемент в народном образовании», «О педагогическом значений малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики ру­сифікації школи й обстоює навчання рідною, українською, мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відіграли значну роль у розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та дер­жави й доходить висновку, що суспільство — цілісна систе­ма, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальни­ми відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Змен­шивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темря­вою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

1864 р. М. Драгоманов одружується з актрисою Людми­лою Кучинською, яка стала йому вірною дружиною і поміч­ницею. В першій половині 1870-х рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й попу­ляризувала в російських журналах твори українських пись­менників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства.

У своїй першій ґрунтовній праці з історії України «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов показав себе як не­ординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він до­водить, що сучасний український народ — спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. він — приват-доцент, а з 1870-го — доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфі­кації Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У вели­ких університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомить­ся з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов'янських народів, серед них галичан у складі Ав­стро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об’єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних сво­бод, запровадження конституції) та реформування соціаль­но-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй по­літичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітниць­кий, і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни. «Доки не вироби­мо собі, лексикон а й граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI ст. до пісень, не напишемо історії свого народу... доти мусимо сидіти, посипавши голову попелом, у політику не лізти й прокламацій не писати». Тим-то й приділяв Драго­манов таку велику увагу розвиткові української літератури, вітав «Граматику» П. Куліша, ретельно досліджував творчість Т. Шевченка.

Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873—1875 гр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф», у якій співробітнича­ли П. Житецький, П. Чубинський, С. Подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками А. Желябовим, О. Дейчем, Я. Стефановичем, збирає кошти для пов­станців проти турецького гніту в Герцеговину Не полишає, однак, і дослідницької роботи. Виходить його спільна з В. Ан­тоновичем праця «Исторические песни малорусского народа», яку вони почали писати ще 1869 р., «Малорусские народные предания й рассказы», «Про українських козаків, та­тар і турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтво­рення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед Україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у Наддніпрянщині й на західноукраїнсь­ких землях. У Галичині, що була тоді під владою Австро-Угорщини, жилося вільніше, ніж у Російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. Тож недарма Галичину називали «українським П'ємонтом» (у 1859—1860 рр. навколо П'ємонта відбулося об'єднання Італії).

Драгоманов активно співробітничав з І. Франком, О. Терлецьким,

В. Навроцьким та іншими молодими галиць­кими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування Наукового товариства ім. Шевченка він наполягав на необхідності роз­горнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах Окраїнні Однак визнання ролі Галичини в ку­льтурному житті всього українського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким колам українства, тому не­гативно ставився до абсолютизації національного моменту, ворожості до всього російського, недооцінки соціальних ви­мог в українському русі. Зробив він чимало й для привер­нення І. Франка та інших молодих галичан до соціалізму. Не приховуючи своїх переконань, часто вступав у дискусії на сторінках журналів («Правда», «Зоря», «Діло»), а в праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» на відміну від деяких галицьких опонентів показав справжнього великого Кобза­ря, без купюр. Драгоманов намагався довести до свідомості галичан значущість тих всеукраїнських завдань, що стояли перед ними.

У середині 1870-х рр. сили реакції розпочали наступ на український рух. Було закрито «Киевский телеграф», а 1876-го вийшов Емський указ Олександра II, який унемож­ливив подальший розвиток української культуру й національ­ної науки. Ще 1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади» виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею.

Цькування українства в Росії, ба навіть репресії проти буржуазних лібералів радикалізували політичні погляди Драгоманова. Як видно з його статей «Турки внутренние й внешние»; «До чего довоевались», «Внутреннее рабство й война за освобождение», він більше не розділяє часовою ди­станцією культурно-просвітницький і політичний етапи визвольного руху, збагнувши, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як культурницька праця. Ця теза стає визначальною не лише для галицьких українців, а й для но­вої, генерації наддніпрянських діячів початку XX ст.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат