На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Коліївщина


Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи

ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста по­встанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний по­хід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вда­лий. Якраз у лютому 1768 року час­тина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіс­лава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила «божу війну» королю, Росії й пра­вослав'ю. Польський уряд, не ма­ючи змоги власними силами поду­жати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під команду­ванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину на­двірної міліції, загони якої утриму­вав тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба роз­різнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошу­ках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували пра­вославне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському ос­трові неподалік Черкас.

Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріум­фальний марш. Скрізь по селах йо­го зустрічали хлібом-сіллю. Дізнав­шись про наближення повстансько­го війська, селяни самі виганяли по­міщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масо­вого терору, як його описували польські, єврейські, російські мему­аристи і письменники, не було. Зок­рема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, ні­чого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовен­ство, євреї-корчмарі, тільки-но зачу­ли про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди пі­ших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправди­вою. Повстанці й «місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили «тяжкий злочин» — порубали діжки в коморі корчемного орендаря так, що «горілка цебеніла косогором».

Знову з'єднавшись у Смілі, гайда­маки рушили на Корсунь. Скрізь до них приставали селяни, надвірні ко­заки, міщани. Є згадки про участь у повстанні єврейської голоти. З «по­клоном» виходили й представники громад із сіл, розташованих за кіль­ка кілометрів від маршруту. Губер­натор Корсунського староства А. Суходольський заздалегідь пованта­жив найцінніше майно на вози і з охороною втік. Корсунці зустріли Залізняка хлібом-сіллю ще на горо-дищенських землях і запросили йо­го з військом до міста. П'ятьох слуг губернатора, трьох шляхтичів та двох «своїх», ненависних місцевій громаді братів Литвиненків, убили. Після Корсуня повстанці подалися до Богуслава, де теж не довелося штурмувати замок, бо всі повтікали. Тут гайдамаки розділились. «Вій­сько запорізьке» продовжувало по­повнюватися. На той момент у ньо­му нараховувалося близько 150 сі­човиків і понад 3 тисячі селян. Ос­новні сили на чолі з Залізняком продовжили похід на Умань, отама­ни Андрій Журба та Микита Швачка пішли на Білу Церкву. Отаман Пав­ло Таран отримав доручення іти в південно-західну частину Білоцер­ківського староства, а Іван Чалий (Бондаренко) мав визволити своє рідне Київське Полісся.

РОЗПОВІДЯМ про звірства по­встанців, які дійшли до наших часів, далеко не завжди можна довіряти. Нерідко їх «першоджерелами» ста­вали перебільшені чутки, що ними обмінювались перелякані шляхтичі і євреї. Хоча реальні підстави для страху таки були. У Тетієві гайдама­ки заскочили шляхту і корчмарів зненацька, не всі встигли втекти. Місцеві селяни їх виловлювали і приводили на кару до повстанців, а якщо ті кого й милували, то вбива­ли самі. Непоодинокі випадки вбивств лихварів, посесорів зафік­совано у селах теперішніх Христинівського, Монастирищенського ра­йонів Черкащини. Кривавими були події у селі Стадниця, де загін стад-ницьких і клюківських чиншових шляхтичів палив селянські хати, розправляючись з «бунтівливими хлопами». При наближенні повстан­ців карателі вирішили відсидітись за стінами кам'яної ґуральні, але їхній опір швидко здолали і близько двох десятків закололи списами. Після того у Стадниці і Клюках селяни спалили всі до одного шляхетські будинки. Але здебільшого паніка випереджала прихід залізняківців — втікали всі, хто не міг розраховува­ти на прихильність селянства. Опір вчинив гарнізон Канівського замку, який повстанці під час штурму під­палили. Однак є свідчення, що по­лякам, які здалися, гайдамаки дару­вали життя.

Полум'я народного повстання охопило величезну територію — близько 35 тисяч квадратних кіло­метрів. Повсюди селяни громили панські маєтки, розбирали худобу і майно поміщиків та орендарів. А громада села Новоселиця, що на Київщині, проявила «жорстокість» у тому, що примусила шляхтича Шелеховича повінчатися з дівчиною-селянкою. Перед ним питання поста­вили руба: «або здохне як собака, або візьме за дружину Олену, донь­ку Кирила Музички, яку раніше при­силував до співжиття».

Вміли ляхи панувати, та не вміли шанувати

ДОТЕПЕР у середовищі істориків-науковців, дослідників-краєзнавців немає одностайності і щодо причин всенародної люті. Одні грішать на сваволю конфедератів, інші звину­вачують уніатів, мовляв, гайдамаки лише запалили сірник. А спробуйте знайдіть: де пояснення причин нена­висті до «жида-корчмаря»? Навіть багато хто з титулованих «гігантів історичної мислі» у своїх моногра­фіях делікатно обходить єврейську тему. Хіба хтось обмовиться про корчемну оренду та натякне на здирства єврея-лихваря. Цікаву іс­торичну розвідку на цю тему зробив Г. Храбан, який всебічно підійшов до вивчення Коліївщини.

У другій половині XVIII століття на підвладних Польщі українських зем­лях фактично було ліквідовано піль­ги, що їх обіцяли слобожанам, які заново освоювали спустошені Вели­кою Руїною території. Запрова­джено регулярну панщину, грошові податки, а крім того, майже півтора десятка всіляких повинностей, як, наприклад, плата за користування землею, подимне, за косовицю сіна і т. п. Існувала й ще одна, прихова­на, повинність, яка викликала не­абияке обурення простого люду. Кожен поміщик мав монопольне право на пропінацію, тобто на ви­робництво і збут у своєму маєтку алкогольних напоїв. Сама шляхта до такого «бізнесу» не опускалася, а, як правило, здавала пропінацію в корчемну оренду, яку, в свою чергу, монополізували євреї. Корчемний орендар оселявся в слободі від са­мого початку її заснування. Але корчмар не лише гнав горілку чи ва­рив мед. Контрактами були перед­бачені права, що давали йому вели­ку владу над селянами, які підпада­ли під орендарську юрисдикцію. Усі вони, а також надвірні козаки, на­віть священики мусили купувати у нього горілку, брагу, вишняки. Мо­лоти борошно, дерги крупу наказа­но було тільки в орендованому єв­реєм млині. Тільки йому місцеві жи­телі повинні були продавати збіжжя, мед, віск. Селяни мусили також у рахунок громадських повинностей ремонтувати греблі й млини, заго­товляти для винокурень дрова, жи­то, солод, іншу сировину, сільські громади зобов'язано було охороня­ти корчми вночі. Поширеною була практика, коли поміщики передава­ли у власність корчмарям по кілька кріпацьких родин для «побутового обслуговування».

Григорій Храбан у своїй праці на­водить факти, які переконують: кор­чемна оренда була підступним засо­бом пограбування селян. Так, у Брацлавському та Київському воє­водствах «п'яні гроші» становили 75 процентів усіх доходів поміщиків. А ще ж орендар мав покрити свої за­трати на виробництво, одержати прибуток. Тож селян просто приму­шували купувати алкогольні напої найрізноманітнішими способами. Ось лишень кілька прикладів із зі­браних Г. Храбаном.

«Горілку нерідко відпускали в борг (причому при остаточному роз­рахунку завше обдурювали непись­менних боржників). Вдавалися й до прямого тиску на потенційних «п'яниць». У контракті 1757 р. на корчемну оренду в маєтках Ф. Потоцького є такий пункт: «Коли б хтось із підданих, що живе в стат­ках, через опір або через якусь упертість не дав прибутку, орендар по закінченні третього кварталу має покликати його до управління зам­ку. Начальство, розглянувши заяву, має примусити дати прибуток відпо­відно до його майнового стану». От­же, майно селянина примусово об­кладалося своєрідним «алкоголь­ним податком». При цьому майно­вий стан жертви панської сваволі (а отже, й кількість випитої горілки, що нею треба було «розрахувати­ся» за такий-сякий статок) визначав, звісно, не сам селянин, а орендар і підкуплене ним «начальство», яке ніколи не барилося із застосуван­ням так званої «орендарської екзе­куції».

Про примусовий збут горілки свідчить і запис 1765 року в інвента­рі Богуславського староства, де та­кий примус «призвів до надзвичай­ного утиску підданих, і тому багато їх у попередні роки втекло». Таке сталося й у Канівському старостві, орендарі якого примушували «селян купувати в корчмах горілку в такому розмірі, що далі нема змоги терпі­ти». Примусовий збут горілки та «орендарську екзекуцію» детально описав шляхтич Ф. Макульський. Коли корчмар зазнавав збитків або своєчасно не одержував боргів, за наказом адміністрації до села приїз­дила комісія з надвірними козака­ми. Всі вони харчувалися за раху­нок «впертих» селян аж до відшко­дування ними збитків. Коли ж боржники «опиралися» і надалі, в них забирали зерно, одяг, худобу тощо. При цьому, за словами Ма-кульського, «нещасних селян шма­гали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат