На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Коліївщина


Не поступалися євреям-корчма-рям і шляхтичі-посесори, яким вели­кі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду, нещадно екс­плуатувались беззахисні селяни. Збільшували кількість відробіткових днів і податки, примушували викону­вати роботи, не передбачені угода­ми, відбирали громадські поля й сі­ножаті. Як наголошував один поль­ський діяч XVIII століття: «на Укра­їні диспозитор (управитель села) є абсолютним паном, а єврей (йдеть­ся про корчемних орендарів) — ти­раном». Це вже потім, після пораз­ки повстання, поляки та євреї звину­вачуватимуть одні одних у спричи­ненні «бунту». Перші посилатимуть­ся на відомий трактат Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців і мрсквитян», де говориться, що іудеї на всіх ринках відбирають у християн засоби до існування. Дру­гі козирятимуть зізнанням безімен­ного шляхтича, який нібито заявив: «Ми самі обдирали селян тільки єв­рейськими пазурами».

БЕЗУМОВНО, на настрої повстан­ців вплинуло й посилене запрова­дження унії, знущання над право­славними священиками, яких нерід­ко калічили й убивали за відмову зрадити віру. У Михайла Грушевського знаходимо опис реальної по­дії, описаної у Шевченкових «Гайда­маках» на основі народних перека­зів, а тому дещо зміненої. Йдеться про страту мліївського титаря Дани­ла Кушніра, який за наказом грома­ди наважився сховати церковну да­роносицю, щоб не дісталась уні­атам. За це йому живому спалили руки, обгорнувши їх просмоленим клоччям, а потім відрубали голову і насадили її на палю. І все це — на очах у силоміць зігнаного люду. До чого могли вдатися православні се­ляни після такого жаху? І все ж ба­гато істориків поширені твердження про масові розправи гайдамаків над греко-католицькими священиками вважають хибними. Зокрема, автор книги «Умань козацька і гайдамаць­ка» Ю. Мицик, посилаючись на польські джерела, ось що зауважує: «У скарзі самих уніатських свяще­ників, посланій до польського уря­ду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазна­ли тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про ви­гнання уніатських священиків з па­рафій і лише про одинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ’я”.

Не «розбійники-зарізяки», не «бандитський натовп коліїв» ішов на Умань. Проти цього шляхетсько-польського бастіону виступило орга­нізоване селянське військо з чітко поставленою метою і зрозумілими та бажаними для народу гаслами: за ві­ру, за козацьку Україну з гетьман­ським устроєм. Причому досі вважа­ється, що Залізняка таки було прого­лошено в Умані гетьманом. Що зно­ву ж не відповідає дійсності — до останнього дня він підписував свої накази й універсали як полковник.

Рано-вранці гайдамаки Умань обступили

ДЕЯКИЙ час взяття Умані вважа­лося найбільш дослідженим епізо­дом Коліївщини. Та з цим важко по­годитись, адже й тут не обійшлося без вигадок, плутанини з датами. Зокрема, що стосується ще одного ватажка повстання — уманського сотника Івана Ґонти. Не було ніякої красуні-польки, яка врятувала Ґонту від страти, вимоливши для нього прощення у губернатора Р. Младановича. Як не було ніякого бенкету на його честь. Младанович справді звинуватив Ґонту і ще одного сотни­ка, Панька Уласенка, у зв'язках з гайдамаками і мав намір напередо­дні штурму стратити їх. На перешко­ді цьому став полковник надвірного війська Обух-Вощатинський. Тоді за текстом, що його губернатор напи­сав власноруч, обидва сотники двічі присягли на вірність Потоцькому — у церкві привселюдно і в ратуші. То­го ж самого дня Обух-Вощатин­ський, полковник Магнушевський, Грнта і Уласенко повели уманських кінних надвірних козаків у напрямку Звенигородки, звідки очікували по­яви Залізняка. В дорозі Гонта зупи­нив загін і запропонував полковни­кам залишити його, а козакам — приєднатися до повстанців або ж іти з полковниками. За деякими дани­ми, Вощатинський і Магнушевський направились у бік польсько-росій­ського кордону, до м. Ново-Архан-гельська, куди раніше втекло чима­ло уманської шляхти, їх супрово­джували лише два козаки. Побутує й версія, що Обух-Вощатинський перейшов на бік гайдамаків і брав участь у боях під іменем отамана Обуха. Але достовірних підтвер­джень цьому немає. Як немає єди­ної думки серед дослідників щодо дня початку облоги Умані. За одни­ми даними, гайдамаки підійшли до міста 14, за іншими — 18, ще за ін­шими — 20 червня 1768 року. Одні історики наполягають на існуванні 5 чи 8-тисячного укріпленого табору польських біженців у приміському Трековому лісі. Нібито фортеця усіх бажаючих вмістити не могла. Інші категорично запевняють, що табору бути не могло, бо й з самого міста шляхта повтікала і його не було ко­му боронити. Після виходу надвір­них козаків тут начебто залишалось щось із 20 жовнірів, 160 конфеде­ратів та ще близько 200 цивільних осіб включно з студентами колегі­уму тутешнього базиліанського мо­настиря, яких озброїли для відсічі повстанцям. Залишалися в місті і єв­реї, яким заборонили його покида­ти. Вони взяти до рук зброю відмо­вились.

В одному усі сходяться: для взяття неприступної, як вважалось, уманської фортеці повстанцям бага­то часу не знадобилось. Першої ж ночі обложені вистріляли всі гармат­ні ядра, а тому змушені були запро­сити гайдамаків на переговори. До однієї з брам в ролі парламентаря під'їхав Іван Гонта, але котрийсь із шляхтичів спробував його убити. По­стріл з гармати перешкодив зробити Младанович. Зчинилася метушня, якою скористались повстанці: через зроблений вночі пролом в огорожі вдерлися до міста. На цьому одно­стайність дослідників знову закінчу­ється. Окремі польські, єврейські джерела твердять, що жертвами «уманської різні» стали 12, а то й чи не всі 18 тисяч поляків та євреїв. Є й такі, що називали цифру 85 тисяч убитих. При тому, що за тодішніми переписами тут проживало трохи більше 2 тисяч міщан, з яких було 1128 українців і 301 єврей. Навіть з урахуванням можливої кількості бі­женців не те що до 85, до 12 тисяч — далеко. Сучасні українські істо­рики доводять, що жертвами гайда­маків могли стати не більше 3 тисяч осіб. При цьому посилаються на свідчення самого Залізняка, який на одному з перших допитів сказав, що вбитих повсталими налічувалося, на­певне, не менше 2 тисяч. Але дехто і цю цифру вважає завищеною. До­стеменно відомо інше: гайдамаки дарували життя усім, хто погоджу­вався прийняти православну віру. Врятовано у такий спосіб близько 500 осіб. Гонта особисто подбав, щоб зберегли життя доньці та сино­ві Р. Младановича. До речі, остаточ­но з'ясовано, що вбивство Іваном Гонтою своїх синів — тенденційна вигадка запеклого шанувальника барських конфедератів шляхетсько­го письменника М. Чайковського.

ЗА БІЛЬШ ніж два століття від ча­су подій багато хто із зарубіжних дослідників брався за тему Коліїв­щини. При тому лише тугіше заплу­тувався клубок вигадок, що його досі не вдається розплутати. Із сум­нівних мемуарів псевдоочевидців у енциклопедичні словники перекочо­вували навмисні і ненавмисні помил­кові твердження, перекручені фак­ти. Поляки таким чином прагнули виправдати нечувані звірства шлях­ти, євреї — приховати справжні причини погромів, росіяни — змити тавро зрадників братів по вірі, адже тільки їм належить «слава» пере­можців над гайдамаками. Уман­ський табір повстанців громили до­нські козаки під орудою поручика Кологривова і карабінери полковни­ка Гур'єва. Гіркої слави зажили. Бо це була не перемога, а таки підла, підступна зрада. І — цинічна, бо ос­новна маса селян свято вірила в іс­нування так званої «Золотої грамо­ти», якою цариця Катерина нібито обіцяла їм підтримку. Багато по­встанців вважали, що допомагають російським військам у боротьбі з конфедератами.

М. Залізняк та деякі інші отамани до Кологривова та донців спершу ставилися з підозрою. Не могли не знати ватажки Коліївнищи, як у 1734 році російські ж війська при боркали велике повстання правобе­режних селян під проводом сотника Верлана. Не так багато часу мину­ло. Але поручику вдалося розвіяти підозри. Він влаштував вечерю для своїх отаманів, на яку запросив За­лізняка зі старшиною, організував випивку і для козаків та повстанців. Своїм наказав тільки робити вигляд, що п'ють. Старшину заарештували ще за святковим столом, а повстан­ське військо захопили сонним. За­лізняка, добру сотню запорожців, решту російських підданих відпра­вили до Києва, а згодом після пока­рання канчуками та виривання нізд­рів заслали до Сибіру. Подальша доля цього ватажка повстання — невідома. За переказами, він кілька разів намагався втекти з каторги, останній раз це йому вдалося, а зго­дом його ніби бачили серед по­встанців Пугачова.

Нема Ґонти, нема йому хреста, ні могили

НАБАГАТО тяжчі випробування чекали на польських підданих. Для розправи їх належало доправляти до с. Серби, де тоді перебував регіментар К. Браницький. Коли стало відомо, що ось-ось привезуть поло­нених повстанців, він написав коро­лю: «Яка тут радість! Вся тутешня шляхта та євреї прибігають до мене — один радить їх (повстанців) чет­вертувати, другий — палити, садо­вити на палі, без усякого розбору вішати... Ще недавно, коли два-три гайдамаки заскочать у село, то з чо­тирьох сусідніх всі втікали, виїжд­жали за кордон... коли ж повстанці опинились під арештом, на всіх на­пало буйство й несамовитість до то­го, що кожен хоче бути катом. Ра­дять мені, щоб за давнім звичаєм Потоцького я наказав стерти з лиця землі села, охоплені бунтом, пере­бивши всіх, не виключаючи жінок та дітей. Пояснюю, що наш край мало­людний і це завдало 6 шкоди дер­жаві, але ніхто про це й слухати не хоче».

НЕЗВАЖАЮЧИ на осуд, таки прислухався регіментар до настанов мстивих шляхтичів і євреїв. Близько 700 гайдамаків, як сам потім висло­влювався, «перевішав валом». Бага­тьох приречених на страту розвози­ли по навколишніх містечках і се­лах, де їм відтинали голови, садови­ли на палі, четвертували. У середи­ні липня 1768 року у Сербах перед силою зігнаними селянами і натов­пом кровожерливих поміщиків та орендарів найлютішою смертю че­рез четвертування живцем, з попе­реднім здиранням пасів шкіри зі спини, померли Іван Гонта і 27 його побратимів з числа повстанської старшини. Збереглися свідчення од­ного з очевидців страти, враженого мужністю Ґонти: «Засуджений на четвертування і здирання стрічок шкіри з тіла, він спокійно вийшов на місце екзекуції, ніби в гості до кума. Кат здер одну стрічку, кров полила­ся, але гайдамака навіть не змор­щився; здер другу — Гонта спокій­но звернувся до глядачів: «От каза­ли буде боліти. Анітрошки не бо­лить!» — Гідна подиву сила волі! За інших обставин ця людина могла б звершити великі діла».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат