На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Період мирного розвитку революційного процесу в Україні

Реферати > Історія України > Період мирного розвитку революційного процесу в Україні

Події Лютневої революції на Україні. Внаслідок повстання робітників і солдатів Петрограда самодержавний лад у Росії 27 лю­того (12 березня) 1917 р. було повалено. Усвідомивши марність опору революційним масам, цар Микола II 2 березня зрікся престо­лу. Династія Романових, що панувала в Росії понад 300 років, припинила своє існування. Того ж дня із закликом підтримати повстання у Петрограді звернулися до трудящих Києва революцій­не настроєні мешканці міста. Тут, а також у Харкові, Катерино­славі, Одесі, Миколаєві, Луганську та багатьох інших містах революційний народ роззброював поліцію та жандармерію, заареш­товував представників царських властей і натомість обирав свої органи влади — Ради робітничих і солдатських депутатів.

Протягом березня у містах і селищах України виникло не менше 170 Рад. У селах розпочалося створення Рад селянських депута­тів. Ради обиралися демократично, а тому користувалися довір'ям і підтримкою широких мас трудящих. Виборці не лише вільно й від­крито обирали своїх депутатів, а й були присутніми на засіданнях підготовчих комітетів і комісій, на установчих зборах Рад.

Але буржуазія створила й свої органи місцевої влади — так звані громадські комітети. Як правило, ініціаторами їх створення виступали гласні колишніх міських дум, великі фабриканти і завод­чики, земці-поміщики, професура тощо.

Як і Тимчасовий уряд у Петрограді, буржуазні органи влади на Україні трималися завдяки підтримці Рад робітничих і солдатських депутатів. Однак була тут і певна відмінність. Буржуазні органи влади на місцях існували і діяли в близькому оточенні революцій­них мас, відчували на собі їх безпосередній тиск і були більш залеж­ними від них. Це обумовило і більш глибокі революційні перетво­рення на місцях, ніж у центрах — Петрограді та Москві. Більше то­го, в ряді периферійних центрів, особливо робітничих, роль Рад була настільки великою, що вони здійснювали своє єдиновладдя.

Одним з таких центрів був Донбас, на шахтах, рудниках, заводах, залізницях якого працювала майже 400-тисячна армія робітни­ків. Там, де робітники могли спертися на попередній досвід рево­люційної боротьби, уже в березні 1917 р. Ради повністю заволо­діли владою. Наприклад, Рада Нелепівського рудника, на якому працювало до 10 тис. робітників, взявши владу у свої руки, насам­перед організувала постійний контроль над виробництвом, зайня­лася забезпеченням населення продовольством. І така конкретна діяльність в інтересах мас високо піднесла авторитет демократич­ного органу самоуправління.

У дні Лютневої революції робітничий клас почав відновлювати професійні спілки. Уже через чотири місяці після повалення само­державства профспілки України об'єднували майже 540 тис. чоло­вік. Кожен сьомий робітник став членом профспілок. Це — ще одне свідчення величезного потягу робітників до згуртованості, до орга­нізаційного єднання.

Особливістю тодішніх професійних спілок була їх «стрічковість». Це означало, що робітники в них об'єднувались не за виробничим принципом (коли всі робітники того чи іншого підприємства, галузі промисловості входять до однієї спілки), а за професіями. Внаслі­док цього на одному й тому ж підприємстві нерідко виникало по десять і більше професійних спілок. Так, на металургійних і маши­нобудівних заводах України, крім спілки металістів, були спілки ливарників, кочегарів, модельників зварників, електриків, моторис­тів, деревообробників, мулярів, чорноробів, конторщиків та ін.

Оскільки виявилось, що «стрічкові» профспілки не стільки об'єд­нували, скільки роз'єднували робітників кожного окремого під­приємства (заводу, фабрики, шахти, залізничного депо чи майстер­ні) , робітники і взялися за створення фабрично-заводських коміте­тів, покликаних захищати інтереси всіх робітників того чи іншого підприємства. Уже на початку березня 1917 р. було обрано завкоми на миколаївських суднобудівних заводах «Руссуд» і «Наваль». По­чав діяти завком на київському заводі «Арсенал», харківському заводі Всезагальної компанії електрики (ВЕК) та ін.

У березні — квітні 1917 р. понад 40 фабзавкомів діяло в Києві, були вони на більшості великих підприємств Одеси, а також Бахмутського, Луганського, Маріупольського та інших районів Донбасу.

На передній край знову висунулося питання про запровадження 8-годинного робочого дня, яке протягом півтора десятка років було у центрі пролетарських вимог. Коли 20 березня питання про 8-годинний робочий день було винесено на обговорення Харківської Ради робітничих депутатів, за його негайне запровадження прого­лосували 217 депутатів, проти — 18, утримався — 1. Протягом бе­резня 1917 р. подібні ухвали прийняли Ради робітничих депутатів Києва, Катеринослава, Одеси, Луганська, Миколаєва, Херсона, Полтави, Олександрівська та інших міст і селищ України.

Мирний характер подій Лютневої революції на Україні був обумовлений кількома причинами. В ім'я її перемоги протягом десятиріччя, що минуло від 1907 р., пролили свою кров повсталі робітники і революційні солдати Петрограда і Москви, віддали своє життя (гинули у в'язницях, на засланні) тисячі кращих представни­ків робітничого класу Росії та України. Не варто забувати й крива­вий механізм «прискорювача» Лютневої революції — першої світо­вої війни, в ході якої було знищено або покалічено мільйони людей праці.

Український національний рух (березень — липень 1917 р.). Лютнева демократична революція активізувала боротьбу мас трудя­щих не лише за їх політичне і соціальне, а й за національне визволення. Повалення самодержавства вони сприйняли як повну лікві­дацію царської «тюрми народів» — Російської імперії. У масах постала ідея утворення широкої автономії України в складі Російсь­кої Федеративної республіки. Домагатися від Тимчасового уряду згоди на втілення у життя цієї ідеї взялася Українська Центральна Рада — громадське об'єднання, створене 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду українських політичних, наукових, освітніх, коопе­ративних, студентських та інших організацій. Головою ради було обрано відомого історика М. С. Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, соціальна програма якого не відрізнялась від тієї, що була на озброєнні у російських кадетів. Стотисячна національна маніфестація на вулицях Києва 19 березня завершила­ся прийняттям ухвали про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом. Для піднесення ваги своїх повноважень Центральна Рада 7—8 квітня скликала Ук­раїнський національний конгрес, на який запросила делегатів від губерній України, а також від Петрограда, Москви, Криму, Ку­бані, Холмщини (нині в Польщі). Тепер Центральна Рада вклю­чила до свого складу понад 800 чоловік, які представляли се­лянські, профспілкові робітничі організації, всі українські на­ціональні партії, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекоменда­цією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові), незважаючи на те, що у багатьох місцях уже діяли Ради робітни­чих, солдатських, селянських депутатів, сформовані не на наці­ональній, а на інтернаціональній основі їх учасників.

Зважаючи на піднесення патріотичних настроїв українського народу, його вимоги скасувати будь-які обмеження щодо вживання української мови, керівництво Центральної Ради підтримало заходи по запровадженню україномовної преси, уведенню української мови в школах й виникнення культурно-освітніх організацій (найбіль­ше — «просвіт»), висунуло перед Тимчасовим урядом Росії вимогу про автономію України.

Задовольнити цю вимогу Тимчасовий уряд не поспішав. Тільки спираючись на реальну могутню силу, можна було з надією на успіх вступити у переговори з Тимчасовим урядом. Дуже важливою тут для Центральної Ради виявилася підтримка з боку скликаних у Києві у травні 1917р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянсь­кого, робітничого.

Хоч військовий з'їзд і висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», покликаним вирішувати питання, що мають «відношення до всієї України». Прийнята була й ухвала про «націоналізацію армії», тобто про формування з солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно замож­них прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайда­маків» і «вільного козацтва». Таке звернення до героїчних історич­них традицій українського народу мало на меті піднести патріотичні почуття вояків новостворених збройних сил, на чолі яких став С. Петлюра.

Селянський з'їзд відбувався в обстановці дальшого зростан­ня напруженості у взаєминах Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори М. Грушевського з О. Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд між­народної конференції, а до того встановити на Україні владу крайо­вого комісара від Центральної Ради, а також створити у Пет­рограді при Тимчасовому уряді міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду пішли у вимогах до Тимчасового уряду значно далі і закликали розв'яза­ти питання про національне самоврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тим­часовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установ­чих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, до­ручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України.

Щоб надалі закріпити за собою керівництво національним ру­хом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас, 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення (прига­дайте з курсу історії України для 8-го класу, з яких приводів вида­валися універсали гетьманами українського козацького війська в XVII—XVIII ст.). У ньому проголошувалася автономія України, що означало крах міжнаціональної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну вели­кодержавну шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. «Не відокремлюючись від усієї Росії, не розриваючись з російською державою,— писалося в універсалі,— нехай український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям... Всі закони, якими повинен встановлюватися лад тут, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори; ті ж закони, якими встановлюватиметься лад по всій Російській державі, повинні видаватися всеросійським пар­ламентом».

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат