На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Політична і культурна історія України у ХХ ст.

Реферати > Історія України > Політична і культурна історія України у ХХ ст.

План

Розвиток освіти і науки. Запровадження обов’язкової середньої школи.

Політика Русифікації України під гаслом Інтернаціоналізму.

Умови розвитку літератури і мистецтва.

Опозиційний рух в 1966-72 рр. та боротьба з ним.

Наростання дисидентського руху. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х на поч. 80-х років.

1. У грудні 1958 р Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший роз­виток системи народної освіти в СРСР». На підставі цьо­го закону в системі народної освіти замість семирічної обо­в'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь, здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учи­тельських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в універси­тетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато таланови­тих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським дія­чем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній, роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдоскона­лення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено пере­хід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відпо­відну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі до­шкільних дитячих закладів — складовій частині системи на­родної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість серед­ніх, що становлять основну ланку шкільної системи.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість на­селення з вищою та середньою (повною й неповною) осві­тою становила понад 28 млн чоловік при загальній кількос­ті населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причи­на того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже по­вністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих де­мократичних країнах, де учням не тільки дають знання, й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.

Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.

2. Характерною особливістю розвитку науки в післявоєн­ний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових спів­робітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним на­уковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-до­слідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.

У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.

Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Ки­ївський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський. Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Льво­ві) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-до­слідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла ши­рока мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.

3. Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників Украї­ни. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й на­укове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві на­півзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Ва­силь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.

Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мис­тецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літе­ратури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і ви­ноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану при­своєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запро­ваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Голов­ко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во­ронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літерато­рів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.

В галузі літератури, театрального мистецтва та благо­дійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з біб­ліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і пуб­лікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат