На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Світова велич і фатальна помилка Богдана Хмельницького

Реферати > Історія України > Світова велич і фатальна помилка Богдана Хмельницького

На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький у своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовженням якої загрожувала Польща, зазначив, що єдиний порятунок — це віддатися під захист сильної держави, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Свою промову гетьман закінчив такими словами: «А буде, хто с нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога».

Учасники Переяславської ради — старшина всіх рангів, козаки й міщани висловились: «волим під царя московського православного». На Раді посли вручили Богдану Хмельницькому царську грамоту, який передав її писарю, а той зачитав «всем людям явно». В грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и с землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми».

Наступного дня, 9 січня, у зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві, виникли серйозні ускладнення. Гетьман зажадав від царських послів, щоб вони наперед присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що цар не видасть їх польському королю, не порушить їхніх вольностей і надасть їм на їхні маєтності свої грамоти. Царські посли категорично відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», доводили вони, а цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи й призрении», тобто гетьман, старшини, козаки, міщани мусять покладатися на «царське милостиве слово».

Гетьман сказав, що він бажає поговорити про це з полковниками і «усіма людьми», й вийшов із церкви. Невдовзі прийшли переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович, котрі повторили вимогу Богдана Хмельницького, посилаючись на те, що «козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». І знову посли висловлювалися, що «непристойно за государя присягати подданнм».

Бояри хотіли прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, пожалування, й не може бути рівноправних стосунків між ним і людьми. Такі форми взаємин не сприймалися українською свідомістю, вихованою на західноєвропейських, конституційних принципах.

В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, сприймати кожне царське слово. Всі царські піддані вважалися рабами, холопами, й той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись до царя, мусив дотримуватись формули: «Я, Васька Бутурлін, холоп твой».

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Проте вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговори, вимушені були погодитися на свою однобічну присягу царю. Наступного дня присягали сотники, осавули та козаки Переяславського полку, а також міщани Переяслава. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Хворого переяславського війта (керівника магістрату) понесли до церкви в ліжку, після чого на другий день він помер. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після Богдана Хмельницького, вважали головним козацьким стратегом.

І все ж Хмельницький із старшинами, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Таким чином уперше було твердо поставлено питання про укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим договором.

Головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, дбаючи про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права гарантійним міждержавним договором. І, безперечно, їх же непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовилися прийняти від імені царя присягу й скласти такий договір.

14 січня Бутурлін виїхав до Києва, Ніжина та Чернігова приймати присягу. Не все йшло гладко. Київські міщани присягнули, а духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта відмовилися від присяги. Під жорстким наполяганням Богдана Хмельницького митрополит і київське духовенство склали все ж таки присягу, але, як каже сучасник, «за слізьми світу не бачили». Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви, а царські урядовці продовжували виймати присягу в інших українських містах. Не обійшлося без опозиції й протистояння, наприклад, у Чорнобилі на Київщині, а в Полтавському та Кропив'янському полках царських урядовців навіть побили киями.

Переяславська рада була предтечею українсько-російського договору, який на кілька століть мав фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління не надавали якогось особливого значення тії раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.

У 1953 р. були видані «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний нонсенс, як «возз'єднання України з Росією». Вся історія України фальсифікувалася. Переяславській раді надавалося значення найголовнішої, центральної події всієї української історії. Узвичаювалося, що це був акт «возз'єднання України з Росією». У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз'єднання України з Росією».

Це була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного докумена, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Найменше висловлювання всупереч «Тезам» убивча радянська цензура викреслювала або ж узагалі не допускала працю до друку. Деякі автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою з них. Отож і займалися радянські історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні праці, які виступали своєрідними ілюстраціями до капеересівських тез.

Із сторінок книг, часописів, газетних шпальт, по радіо й телебаченню проповідувалося, що нібито Переяславської рада, яка передувала договору 1654 р., не тільки підсумовувала всю попередню історію українського народу, а й визначала її подальший розвиток.

Стверджувалося, що Переяславська рада «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення й увінчала боротьбу українського народу протягом сторіч за возз'єднання України з Росією, що було величезним благом для України». Виходило, ніби український народ був, мабуть, єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти власної національної незалежності й мріяв тільки про те, як би влізти в той імперський зашморг.

Українських історичних діячів, котрі очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, навішували їм ярлики «мерзенних, підлих зрадників», «ворожих ставлеників», «слухняних агентів різних держав», «одвічних, найлютіших ворогів українського народу» і т. ін. Десятиріччями зухвала брехня вбивалася в свідомість українського суспільства. Кілька поколінь народжувалося, виростало, виховувалося, здобувало освіту за такої безприкладної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість і гідність, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної вторинності українського народу. У людей складалося фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування, неспроможність створити свою незалежну державу.

Після від'їзду царських послів козацька старшина з гетьманом прийнялися за вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні та Чигирині. 17 лютого 1654 р. українське посольство відправляється з Чигирина до Москви для укладання міждержавного договору. Очолили це посольство високі представницькі особи з середовища правлячої козацької старшини — генеральний суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря. Посольство супроводжували брацлавський осавул Григорій Кирилович, чигиринські отамани — Герман Гапанович та Ілля Харитонович, писар і тлумач Яків Іванович і окремий посланець гетьмана до царя Конрад Якимович. Вони везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя й проект договору, який включав 23 статті.

12 березня посли прибули до Москви. Наступного дня їх прийняв цар, і в цей же день почалися переговори з царськими уповноваженими — боярином князем Трубецьким, боярином Бутурліним, окольничим Головніним, думним дяком Алмазом Івановим. Переговори велися протягом двох тижнів, збиралися на конференції шість разів. Українські посли подали свій проект договору, підписаний Богданом Хмельницьким. Він мав 23 статті. За винятком п'яти останніх пунктів, які торкалися важливих проблем поточного моменту, український проект договору мав конституційний характер.

У договорі обумовлювалися права та вольності України, непорушність прав, наданих князями та королями «духовним і мирянам»; визначалася чисельність її збройних сил — 60 тисяч; утверджувалося право обирати голову держави — гетьмана — на загальновійськовій Раді; суверенність фінансової політики (прибутки від збору податків залишаються вУкраїні, за винятком певної грошової данини Москві). Йшлося в договорі й про автономію суду, право незалежних міжнародних зносин; висловлювалося бажання отримати підтверджуючі царськi хартії на вольності й права козаків, на їхні маєтки й щоб ці права переходили до вдів і дітей козаків, а також на права та вольності української шляхти й військової старшини, ставилося питання про встановлення їй платні. Нарешті, йшлося й про надання чигиринського староства на гетьманську булаву.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат