На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Культура і природа

Реферати > Культура > Культура і природа

План

Поняття культури.

Перші взаємозв’язки культури і природи.

Культура і природа в сьогоденні

1. Поняття "культура" складне і багатогранне. Чима­ло філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латин­ського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетво­ренню природи на благо людини, а з іншого, — засіб удос­коналення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вжива­тися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьо­му розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з доско­налістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" на­буває самостійного наукового значення.

2. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами.

У своїй багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння.

Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") — фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла­ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса.

У античні часи погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг­ляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різно­манітних формах та культ роду.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на­родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по­зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер­ших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате­ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер­житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла­дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон­це було життєдайною силою всього сущого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу­лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви­ноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо­жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож­ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак­тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах — бджола і "сонечко". Асоціативний ряд зро­зумілий людям і сьогодні.

3. Найбільш тісно можна простежити взаємостосунки сучасної культури і природи у такій культурній течії як натуралізм.

Натуралізм (від французької та латинської — при­рода) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль­ності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумі­лось як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема в галузі фізіології.

У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрун­тувався на позитивізмі О. Конта (1798—1857), його заснов­ника, та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828—1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французь­ким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.

Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ.

Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переваж­ний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, не­довіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обме­ження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумо­вило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні супереч­ності, мав свої вразливі місця.

Використана література:

Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.

Історія культури. – Харків, 1999.