На сайті 11892 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Особливості культури Візантії

Реферати > Культура > Особливості культури Візантії

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійсь­ка імперія припинила своє існування. Проте вплив її куль­тури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

2. У період середньовіччя закладаються основи євро­пейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Єв­ропи у сучасному розумінні культурно-історичної спільно­ти. Позитивний вклад середньовіччя в історію культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурно­го прогресу середньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин даного періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — епохи Середніх віків, основним змістом якої була трансформація феодальних відносин, насамперед землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представни­ка панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу в сеньйора. Політична система феодаль­ного суспільства відзначалася, перш за все, тим, що влада була безпосередньо пов'язана з земельною власністю, ви­ступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи середньовіч­чя набрали реальності перші форми демократії в ширшо­му застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовлас­ницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватися міське самоврядуван­ня. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах — Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керів­ництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), кон­сул (Італія). Міська община, неоднорідна за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове насе­лення об'єднувалось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політичне спрямованою організацією, очолюва­ною виборним магістром.

У XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через посередництво абсолютної монархії, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, остання сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велетенський спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зро­стала. Вже у XII—XIII ст. римські папи видавали загально­обов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скли­кати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. За Інокентія III (1160 — 1216) багато євро­пейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт — заборо­ну відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від цер­кви, звільнення підданих від присяги королю.

На ниві духовного життя панувала папська курія, яка включала колегію кардиналів, канцелярію і судові устано­ви. Це була справжня "духовна імперія", котра для боротьби з єретицтвом створила репресивний апарат — інквізицію; згідно з постановами IV Латеранського (1215 р.) і Тулузь­кого (1229р.) соборів церква повинна була виявляти єре­тиків, засуджувати їх і передавати світській владі для по­карання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єресі.

Для боротьби з Реформацією і зміцнення папської вла­ди католицька церква у 1534 р. створила чернечий орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю осві­ту. Церква розробила своє правництво, основні норми якого іменувалися канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап — конституції, булли, енцикліки. Це право регулю­вало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку гро­шей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що такі проступки безпосередньо пов'язані з гріхопадінням.

Католицька церква була своєрідною папською теокра­тією, заснованою на взаємовиключних принципах — ас­кетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту і жорстку боротьбу за те, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному (католицько­му) світогляду всі сфери людського життя — державу, еко­номіку, право, літературу, мистецтво, науку.

Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов'ям, у надрах якого зародилися ори­гінальні естетичні, етичні і логіко-філософські течії. Так, С. Боецій (480—525) — римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики — своїми тракта­тами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з ло­гіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності. За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою суб­станцією; що ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отри­мала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Широкою популярністю користувався трактат Боеція "Про музику" в п'яти книгах, який містив виклад музич­но-теоретичних вчень стародавніх греків — від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним дже­релом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193— 1280) і монах-домініканець Фома Аквінський (1225—1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали над­банням середньовічної культури. Він не тільки системати­зував знання античних і арабських вчених у галузі природо­знавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій усі питання пізнання природи і суспіль­ства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини ро­зуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступни­ми розуму, підвладними лише душі (вірі).

Природничо-раціоналістична тенденція знайшла яскра­вий вияв у працях англійського вченого, монаха францис­канського ордену Роджера Бекона (1214—1292). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, утому числі пороху. Церква виголосила його тво­рам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на 14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містич­не. Містики виступали проти вивчення творів Арістотеля і використання логічних доказів віри, стверджуючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і на­уки, а шляхом інтуїції, осяяння, або "споглядання".

3. В епоху середньовіччя високого рівня досягла шкільна й університетська освіта. Для навчання кліриків викори­стовувались єпископські й монастирські школи, у яких С. Боецієм і Ф. Кассідором (487—578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика ) та квадріум (чо­тири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У XII — XIII ст. саме на базі таких шкіл виникли університети. В 1200 р. у Франції засновано Паризький уні­верситет; в Італії набули популярності Болонська юридична та Солернська медична школи. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на яко­му вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старші" — медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші європейські університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті зас­новані (у переважній більшості з санкції римської курії) Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці XV ст. в Західній Європі вже налічувалося 65 університетів. Студенти (від лат. зШсію, зШсІеге — ретельно займатися) об'єднувалися в організації ("земляцтва", "провінції" і "науки"). На чолі "науки" сто­яли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій: влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії і богослов'я, у яких брали участь про­фесори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266—1309) в одному диспуті вислу­хав і запам'ятав двісті тез, тут же послідовно їх заперечив­ши. Навчання провадилося латинською мовою, було дуже складним для засвоєння, і тому не дивно, що лише трети­на студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожний шістнадцятий — ступінь магістра.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат