На сайті 11892 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Особливості українського барокко

Реферати > Культура > Особливості українського барокко

Тектонічна логіка архітектури барокко будується на передачі дії та подоланні косності матерії. Наростанню маси споруди відповідає наростання сил напруги, які розподіляються по усьому об’єму, але не завжди симетрично. Типовим прикладом такої тектоніки архітектурного барокко може бути Брама Заборовського, що її збудував І.Шедель. Вона показує, як драматизується форма споруди на шляху створення потужного тяжіння косної маси. Ефект могутності тяжіння підкреслюється тут деформацією усіх ліній, динамікою сили, яка закручує усі контури, спричиняє овалоподібність абрисів композиції, та розміщенням колон у нішах стіни, що викликає враження їх вдавленості. І ось коли створюється картина нездоланності тяжіння мас, митець шукає зони, де це неймовірне тяжіння ніби-то вибухає багатоманітністю деталей декору, що прикрашають фронтон. Відтак, напруга та вибух. Це і є характерна колізія барокко, яка відповідає не тільки стилістиці його національних форм, але й загальній науковій картині світу у європейській цивілізації ХVІІ-ХVІІІ століть. Адже динаміка маси та енергії, інерції та прискорення визначає весь категоріальний лад світобудови у класичному природознавстві, механіці Ньютона в особливості. В такому концептуальному контексті і формується культура барокко.

Співзвучність природничонаукової картини світу та культури барокко виявляється і в тому інтересі до космографії, зображенню зодіакальної емблематики, планет, зірок, карт нашої планети, який виказується в українському образотворчому мистецтві ХVІІ-ХVІІІ століть. Ці космографічні теми не були випадкові. Справа в тому, що нові астрономічні відкриття ХVІІ століття мали принципове значення в генезисі барочної культури.

Знаменним в цьому відношенні було доведення в ХVІІ столітті нової геліоцентричної системи Коперника, що його здійснив Галілей. Адже до цього часу геліоцентрична система сприймалась як певний зручний засіб математичних розрахунків руху планет, а не картина будови Всесвіту. Проте емпіричне доведення її онтологічності вчинило переворот у духовному розвитку людства. Людина, яка протягом тисячоліть вважалась центром світу, була локалізована на космічній периферії невеликої планети. Втрата центрального положення людини у Всесвіті боляче вразила багатьох мислителів, про що свідчать, зокрема, трагічні міркування з цього приводу у Паскаля та Гете.

Деякі відмінності в цій ситуації споглядались в слов’янському світі епохи барокко. В ці часи Ян Амос Коменський в Моравії починає, а Григорій Сковорода на Україні ідеологічно довершує в стрункій світоглядній системі новий погляд на крах антропоцентризму: якщо людина перестала бути центром світу, його місце зайняло сонце, то її саму можна вважати особливим, хоч і малим, але повноцінним світом чи мікрокосмом. "А как сонце, - пише Сковорода, - есть глава мыра, тогда не дивно, что человък назван мікрокосмом, сиръчь маленькій мыр" (1)

І хай нікого не засмучує прикметник "малий", бо він відноситься не до оцінки значення та ролі людського світу, а до його зовнішніх, просторових характеристик. Людина, з погляду Сковороди, це насамперед "внутрішня людина", ідеальний символічний світ, що втілює Бога, тобто абсолютний і найзначніший початок буття. Тому, підкреслює він, уся "неизмъримая бесчисленность и видимость стекается в человъкъ и пожирается в человъкъ", тому і Біблія "поминая солнце, луну, звъзды, ведет все сіе в воскресеніе, то есть к человъку" (2). І сама "Библія есть человъком" (3), бо існує в його серці. В останньому пункті і виявляється принципова відмінність Сковородинського та античного розуміння людини як мікрокосму.

У Сковороди мікрокосм - не просто мале зображення великого космосу, а його ведучий принцип, що розкривається через серце людини як образ Бога та втілення символічного (Біблейського) алфавіту світу. А таке розуміння людини як особливого, центрального за значенням світу символічного мікрокосму серця і пов’язувало ідеї Сковороди з символічним менталітетом барокко. Спорідненність цього менталітету з символами мікрокосму, "внутрішнього всесвіту" людського серця і була важливою відзнакою українського барокко.

Іноді цей зв’язок символіки мікрокосму серця з художніми задумами творів українського барокко виступає наочно. Так центральним образом Брами Заборовського є зображення палаючого серця під митрополичою митрою. Образ палаючого серця як фундаментальний символ мікрокосму людини з’являється, наприклад, і в гербі Валаама Ясинського, що зображений у відомій гравюрі 0.Тарасевича. Більш того, емблематика палаючого серця була атрибутом художнього оздоблення сцени барочного театру на Україні. Але справа не тільки і не стільки в цих окремих прикладах.

Майстри барокко взагалі у світовій культурі переходять від автономного переживання життя в його окремих проявах до художнього освоєння світорозмірних початків буття; їх погляди спрямовуються крізь багатоманітність деталей до Універсуму, що об’єднює ці окремості. Але Універсумом чи великим світом для представників барокко був світовий простір, природа як така, Космос. Що ж до людини, то вона в дусі песимістичного гуманізму Реформації розглядалась лише як інтерпретатор складної символіки буття, розпізнавальна система тієї множини точок зору, позіцій споглядання (теми, сюжету, образів споруди), яку завдавав барочний твір. Людина розглядалась як частина (іноді мізерна) того простору, неба, природи, священної історії, що його художньо задавав майстер барокко, а її буття розцінювалось як трагічний епізод на шляху до смерті.

Інша тенденція до більш оптимістичної оцінки і людини, і її місця у світобудові вимальовується в українському літературному барокко, хоч і на пізній стадії його розвитку (К.Транквіліон-Ставровецький, Г.Кониський, Г.Сковорода та інш.). "Господи, что есть человък, яко помниши его." - пише Г.Сковорода. І декларує низку відповідей-питань. "Не он ли царь на земли? Не он ли судія над делами блаженныя страны живых? Не ему ли власть на небеси и на земли? Не он ли судія над делами рук божіих? Не он ли начало и кончина всея библіи? Не он ли в солнцъ положи селеніе свое? Одъяйся свътом его, яко ризою?... Не его ли поет солнце и пъснь оная: "Пребудет с солнцем?" Его - то небеса проповъдуют, ему-то слава в вышних сих фигурах, он - то есть день, источник въчности..." (4).

Зрозуміло, така оцінка людини відноситься до ХVІІІ століття, коли на Заході почалась епоха Просвітництва. Але на Україні епоха пізнього барокко співпадає з Просвітництвом, і це - не його вада, а специфічна особливість розвитку. Вона полягає в тому, що ренесансову ідею людини, яка була критично переоцінена контрреформацією, українська культура ХVІІІ століття синтезує з просвітницькою ідеєю культу розуму. Результатом такого синтезу і виступає концепція "внутрішньої людини" як мікрокосму серця, що накладає свій специфічний відбиток на розвиток українського барокко.

Барокко в умовах європейської історії взагалі намагалось відновити певну єдність культури на єдиній ідейній основі, як це було за часи Середньовічча. Таке об’єднання, за думкою німецького культуролога Корнеліуса Гурліта, було б можливе лише за рахунок повернення до ренесансного переосмислення християнства в дусі філософської антропології індивідуальної особи.(5) Але Контрреформація поставила певні ідеологічні бар’єри ренесансову культу особи. Тому інтеграція всієї культури на принципах барокко наштовхнулась на значні труднощі.

Проте на Україні в цьому відношенні були у ХVІІ-ХVІІІ століттях більш сприятливі обставини. По-перше, в цю епоху українська цивілізація ще не завершила переробку досвіду Ренесанса на терені барокко, а подруге - ренесансова ідея людини була на Україні переведена в площину аналізу індивідуальності в умовах виконання нею надособистісної ролі, тобто тоді, коли вона виступає у функції вождя, апостола, генія чи героя.

В епоху барокко на Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи ХVІІІ століття (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та "Історія русів". Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п’єса Ф.Прокоповича "Володимир" та "Слово о Владимире" А.Радивіловського. І.Мазепа оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна п’єса "Милость Божія" та "Разговор Великороссии с Малороссиею" С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячуються героїзації образу Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та І.Сірко.

Епоха українського барокко майже повністю співпадає з часом існування української Гетьманської держави (40-ві роки ХVІІ - 70-ті роки ХVІІІ ст.). Саме в цей час Україна знову (після Київської Русі на повну силу заявила про себе як про суб’єкта світової історії, а Київ проголошується (супроти претензії Москви на роль "Третього Риму") "Другим Ієрусалимом".

Дух епохи Гетьманської держави призводив до того, що притаманна барокку трагічність світосприйняття в контексті української культури витіснялась на задній план, а переднє місце починала займати героїко-патріотична тема. Якщо в західноєвропейській культурі барокко ХVІІ століття трагічна тема смерті та образи скелетів, черепів, ешафотів тощо стають для багатьох творів наскрізними (як в гравюрах Калло чи картинах Караваджо), то для українського барокко більш типовими виявляються сюжети воїнської слави, подвигу, лицарських чеснот, святої жертви, високих звершень духу, перемоги життя над смертю. Що ж до жорстокостей драматичної епохи, в яку розвивалась культура барокко, то в мистецтві України вони одержували здебільше символічного означення. Так сцени побиття немовлят Іродом в сюжетах шкільної драми, як правило, показувались засобами тіньового театру; хресна жертва Христа алегорично виражалась образом чаші, а смерть символізувалась зображенням маку (як в декорі Спасо-Преображенського собору в Великих Сорочинцях). І навіть чорт зображався з певним сатиричним відтінком.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат