На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська культура в 17 столітті

Реферати > Культура > Українська культура в 17 столітті

Своєрідний характер культурного життя України XIV—XVI ст. зумовлений тим, що народ з втратою державності, роз'єднаний державами-завойовницями і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовува­лась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури, її поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культур­ному розвитку.

Людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами. Час був у руках Бога і князя, тому релігійна і світська влада, що нерідко складали одне ціле, розпоряджалися долею люди­ни. Навколишній світ був органічно поєднаний з життям селянина, і це відбилося на його побуті, мисленні, психології й творчості. Був світ добрий і світ чужий, лихий, який приносив людині хвороби, горе, завдавав їй кривди, і вона шукала порятунку у вірі, ліках, чарах. Церковні свята нерідко проводилися паралельно з язичницькими церемоніями. Ка­лендарний час співіснував з обрядами, що не завжди впису­валися в церковні догмати.

У XIV — XVI ст. споруджуються міста, зростає цехове виробництво, розвиваються різні види художньої творчості, ремесла, торгівля, пожвавлюються міжнародні, зокрема й мис­тецькі контакти. Княжі центри стають активними осередками різних форм культурного життя. В українському суспільстві ще з часів Київської Русі не пригасала жага до знань, до книги. Центрами освіти були монастирі, єпархії, що дбали про розви­ток письма, виходячи з потреб церкви. Вищого навчального закладу у XIV — XV ст. в Україні ще не було, хоча школи деяких монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври, зажили міжнародного авторитету і прирівнювалися до університетських. У містах, де оселялися колоніями німці, поляки, вірмени, євреї, освіта підпорядковувалася місцевим інтересам — ремеслам, торгівлі, справочинству і опікувалася католицьким кліром.

Церква виступила в оборону руської мови. Свідченням цього є пам'ятки рукописної книжності. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків і охоче комплектували бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була вельми шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові, замови­ти переклад твору — усе це вважалося справою честі. Книги охоче перекладали з інших, переважно грецької, потім латин­ської мов. Збереглися переклади з Біблії («Пісня пісень», «Євангеліє», «Апостол»), а також інших літургійних творів.

Центрами освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерська лавра, Дерманський, Унівський, Зим-ненський та інші, що збирали під своїм дахом значні культурні сили — переписувачів літератури, художників, проповідників, музикантів, вчених'. В монастирях жили «книжники великі», тут укладалися чималі бібліотеки, переписувалися книги нові.

Київ був великим культурним центром, а його організуючим ядром — Києво-Печерська лавра, що згуртувала у своїх стінах освічених людей, розсіваючи зерна наукових знань і книжності.

У другій половині XV ст. Київ стає значним науковим осередком, про що свідчать численні твори з астрономії, меди­цини, фізики, логіки, які з'являються зусиллями перекладачів у Києві. Центр Київського князівства, він зберігав пріоритет у духовному єднанні слов'ян, цьому сприяли широкі торговельні зносини як із Сходом, так і з Заходом. У Києві діяли дві освічені громади — раббанітська та караїмська, що займалися перекла­дацькою діяльністю. Після нападу татар у 1482 р., коли дощенту було пограбовано усі святині міста, здавалося, що Київ більше не постане з рут. Але невдовзі місто відродилося.

Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку, в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувала патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури. Полемічний запал вис­тупів посилюється у збірках кінця XV — початку XVI ст.

Оригінальне письменство XIV ст. «перебувало в стані за­стою», це пояснюється характером компіляцій і наслідування, які спостерігаються у збірниках «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», «Златоуст», «Толкова Палея», «Четы-Мінеї», що містили чима­ло світських елементів.

Велику роль у становленні нової культури відіграло світське письменство, пов язане з традиціями літописання, з розвитком руського права. Детально розглядаючи період зміцнення литов­ської династії в XIV ст., М. Грушевський окреслює суб'єкти українських впливів за часів литовської державності на землях України . «Руська віра», - зазначає видатний вчений,— шири­лася між верхніми верствами Литви.., Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперлося також на руськім, як показує порівняння Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом. Руська мова стала урядовою й культур­ною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канце­лярії і урядів, праводавства й письменства взагалі навіть у чисто-литовських землях". Таким чином, політична зверхність Литви над Україною мала своєрідне культурницьке забарвлен­ня, тобто була пройнята духом української культури.

У середині XVI ст. на українських землях зростає вплив реформації, її ідеї приваблюють польську шляхту, що прагнула обмежити привілеї церкви. У зв’язку з цим виникають пам’ятки, основним пафосом яких була полеміка з протестантським рухом та єрессю. Конфесійні суперечки мали своїм наслідком посилення уваги до національної культури, вони згуртовували українців на боротьбу з шляхетським пануванням.

Друкарські і мистецькі традиції славетного друкаря” книг перед тим невиданих” Івана Федорова (р.н. – н. – 1583) належать до світових надбань національної культури, він заклав міцну основу для друкарства національної культури. він заклав міцну основу для друкарства в Україні, а разом з ним освіти та літератури. Гуманіст і просвітитель, людина високоосвічена, він дбав про розвиток української гуманістичної культури. Друкуючи у Львові “Апостола” (1574), І.Федоров спирався на свідоме високоосвічене середовище, що усвідомлювало значення рідної культури в боротьбі за зростання національної самосвідомості.

Визначне явище національної культури — народна пісенна творчість, витоки якої губляться у сивій давнині. У дохристи­янські часи створено пісні річного календарного циклу, у яких відбито і трудові процеси, і звичаї та обряди, і пантеїстичні мотиви. Ці твори жили у пам'яті народній, міцно поєдналися із звичаєвістю, і церква була змушена визнати язичницький фольклор, пристосувавши його до потреб церкви. Так, народний обряд весняного пробудження узгодили із святкуванням Вели­кодня, літній купальський — із днем Івана Хрестителя, зимові колядки і щедрівки — з Різдвом.

На XV — XVI ст. припадає розквіт українського епосу — дум, балад, історичних пісень. Думи — найвище художнє надбання народу, вони оспівали героїчну звитягу борців, етичні заповіти пращурів, трагічну і славетну долю рідної землі. Створені в гірку годину боротьби з турецько-татарськими за­гарбниками, з польським поневоленням, думи генетичне пов'язані із богатирським епосом Київської Русі.

Українська професійна музика XIV-XVI ст. представлена церковними творами, вона стояла на засадах візантійської відправи, проте «чужий» для загалу спів поступово асимілю­вався з місцевою фольклорною традицією.

Наприкінці XVI ст. виникає «великий» розспів, позначений розвиненим пісенним мелодизмом. Процес секуляризації цер­ковної музики визволив професійне музичне мистецтво з релігійних лабет. У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем акапельному співу — сповненому емоційної наснаги партесному багатоголоссю, що увібрало і церковну, і світську тематику.

У XIV — XVI ст. склався розмаїтий музичний Інструмен­тарій ударних (бубон, барабан, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труби, бугай, коза, ріг), струн­но-щипкових (кобза, бандура, тсрбан, тримба), а також скрип­ка, басоля, цимбали, ліра.

У XV — XVI ст. починає побутувати одна з ранніх форм музичного театру — вертепна драма1. Є свідчення про теат­ральні вистави, що розігрувалися в XV ст. на площах скоморо­хами та дотепними комедіантами. Театралізація обрядових і хороводних пісень («Маланка», «Весільне дійство», «Коза» та ін.) — це зародки майбутнього національного музичного театру. Проте вертеп, який увібрав, синтезував слово і наспів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, пан­томіму, лялькову виставу, став тим національним грунтом, на якому зростав згодом театр.

Архітектура і будівництво XIV — XVI ст. підпорядковувалися завданням оборонної політики і були пов'язані з характером укріплення міст та стратегічно важливих осередків, де сходилися промені економіки і торгівлі. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила містобудування, було введення магде­бурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва, поступово визволя­ючи їх від феодально-католицької деспотії.