На сайті 11892 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська культура ХІХ - початок ХХ ст.

Реферати > Культура > Українська культура ХІХ - початок ХХ ст.

В українських землях, які входили до складу Росії, роз­витком мовознавства займались О. Потебня, П. Житець-кий, М. Михальчук, Б. Грінченко. Саме Б. Грінченко — автор першої книги "Рідне слово" для читання в школі українською мовою та "Української граматики". Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Питанням розвитку української мови значну увагу при­діляв М. Грушевський. У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великорусь­кої, що її ніхто не видумав, а вона існує ... віковічно...".

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська літе­ратура.

Початком нової доби в українській літературі було опуб­лікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Осново­положником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталіз­му. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої хи­мерної прози.

Тематичні і жанрові обрії української літератури 20—30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський.

На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської куль­тури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-ро-мантиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спряму­вання є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки").

До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбут­нього, до земляків "мертвих, і живих, і ненарождених ...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.

Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, жур­наліст, видавець, літературний критик, мовознавець, етно­граф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Марке­вич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.

Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я").

З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").

"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Букови­ні. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких розду­мів над проблемою людського існування (поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" та ін.).

Серед представників української прози 70—90-х років — письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О. Кобилянська, Т. Бордуляк, О. Мако-вей, А. Чайківський (Західна Україна).

Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський та В. Самійленко. У їхній творчості відобра­жено національні й філософсько-психологічні проблеми доби.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універ­сальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літе­ратурного життя. Його творчість стала основою комплекс­ного вивчення зв'язків української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водно­час споріднена з новими явищами в європейській літера­турі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад ціка­вого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя"). Творчість Фран-ка-новеліста належить до кращих зразків світової літера­тури.

Українська література на переломі XIX—XX ст. позна­чена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іме­нами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний. У 1901 р. він надрукував відозву до ук­раїнських письменників з проханням надсилати для заду­маного ним альманаху "З-над хмар і долин" твори філо­софського спрямування. Він звернув увагу передусім на "естетичний бік" видання, мав на меті наблизити його до "новітніх течій", уникати творів грубо реалістичних з по­казом щоденного життя. Навколо виступу поета виникла літературна полеміка, у якій брали участь І. Франко, Леся Українка та ін.

У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.).

Навколо літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. На заса­дах символістської поезії стояли В. Бобинський, Р. Купчин-ський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, М. Голубець, Л. Лепкий.

У 1909—1914 рр. група письменників-модерністів гурту­валася навколо київського журналу "Українська хата". Серед них — М. Сріблянський (Шаповал), М. Євшан, Г. Чупринка, М. Філянський.

4. Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винят­ком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, піз­ніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котля­ревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у ца­рині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губер­натора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтав­ський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийо­ми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій укра­їнській літературі, один із засновників Харківського про­фесійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Со-леника (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність роз­почав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представ­ників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Ви­ступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком про­фесійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат