На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст.)

Реферати > Література світова > Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст.)

Урок-огляд ставить за мету ознайомити учнів із найбільш резонансними і вагомими здобутками ху­дожньої літератури поза межами західного світу. Доцільно цей урок побудувати у формі лекції з елемен­тами бесіди за таким планом; 1) художні здобутки японської прози XX ст.; 2) «література відлиги» в Росії; 3) латиноамериканська проза XX ст.

1. Художні здобутки японської прози

Ізольована від країн Західної Європи, орієнтована на збереження національно-культурної традиції Японія, починаючи з другої половини XIX ст., все ак­тивніше контактує зі світом ідей західної і слов'янської культур. Шлях, який проходить японська література кінця XIX - XX ст., багато в чому нагадує західний шлях літературного розвитку. В японській прозі також співіснують і змінюють один одного напрями, що є більш або менш близькими аналогами західного нату­ралізму, імпресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.

Ясунарі Кавабата (1899-1972) був першим з японських письменників, хто отримав у 1968 р. Но­белівську премію за майстерність, яка пристрасно ви­ражає суть японського способу мислення», втілює дух національної культури.

На початку своєї письменницької біографії Каваба­та захоплюється ідеями західного модернізму і разом з іншими письменниками засновує в японській літературі напрям, що отримав назву неосенсуалізм (нагадує західний інтуїтивізм). Водночас не менш активно Кава­бата намагається дотримуватись у своїх творах національної літературної та культурної традиції, ідеї якої у подальшій його творчості стануть домінуючими, найзначнішим твором Кавабати вважається повість «Снігова країна» (1934-1947), в якій у дусі дзен-будди-стської естетики на тлі різних пір року, в чергуванні світу реальності та уявлень, зображені стосунки токійця се­редніх років Сімамури та сільської гейші Комако. Тра­диційна для Кавабати тематика - стосунки між людьми, вічні цінності буття, які розкриваються і в багатьох інших його творах 30-х років. Крім зазначеного вже твору «Снігова країна», це такі повісті, як «Тисяча журавлів» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столиця» (1962). В ос­нову сюжету повісті «Тисяча журавлів» покладений опис чайної церемонії - «тядо», яка є давньою національною традицією японців, що поєднує в собі елементи мисте­цтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього церемоніалу («зустріч за чаєм - це та ж зустріч почуттів», за висловом Кавабати). її учасниками в повісті стають двадцятирічний службо­вець Кікудзі і вродлива дівчина Юкіко, долі яких нама­гається поєднати вчителька чайної церемонії пані Тіка-ко. За словами Кавабати, звернення до одного з найбільш шанованих на його батьківщині національних ритуалів у його повісті мало стати «пересторогою про­ти тієї вульгарності, в яку впадають сучасні чайні цере­монії». Таким чином, письменник хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники став­ляться до традицій минулого, які, на думку письменни­ка, є основою духовності нації і запорукою її збережен­ня та процвітання. Цю ж думку підкреслює і винесений у назву повісті символічний образ крилатих журавлів, які зображені на кімоно Юкіко. За уявленнями японців, вони уособлюють надію, добробут і щастя, а в повісті, як пишуть критики, ця символічна деталь свідчить про авторське «звеличення національних традицій».

Ще одним визначним представником нової японської літератури був талановитий прозаїк, драма­тург, філософ і кіносценарист Кобо Абе (1924-1993). Представник модернізму (його творчість співвідносять з екзистенціалізмом) Абе увійшов у літературу на­прикінці 40-х років. Справжній успіх письменникові за­безпечили його повісті та романи, які починають з'яв­лятися з початку 50-х років: «Стіна. Злочин Карума» (1951), «Жінка в пісках» (1962), «Спалена карта» (1967) та інші. Кобо Абе насамперед відомий як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, пробле­ми усього суспільства і окремо взятої людини. У своїх творах Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого у романах за допомогою фантастики та гротеску. В центрі філософської те­матики творів Абе - проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає у романах Абе як гнітю­ча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаю­чись знайти вихід із в'язниці бездуховного буття, по­трапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї аб­сурдності буття, від якої вона тікає.

Така ситуація змальована в романі Абе «Людина-коробка» (1973). Втеча від суспільства тут відбувається в екзотичний і, на перший погляд, навіть сміховинний спосіб: людина одягає на себе картонну коробку, яка доходить їй до пояса. Здавалося б, звичайне дивацтво, але у філософській площині воно призводить до кар­динальної перебудови всієї психології, всього способу мислення людини-коробки, яка по-новому починає дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає все більше, але інші, «звичайні» люди, їх просто не помічають, вони для них - пусте місце, яким, за великим рахунком, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються, підтримують зв'язки, але насправді долі яких їм бай­дужі. Таким чином, метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, стає тут духовним символом відчуженості людини взагалі. Таким е невтішний висно­вок письменника щодо концепції людського буття. Водночас у романі є й оптимістичний символ. Це ого­лена жінка, що символізує життя в його природній чис­тоті, не спотвореній складними соціальними супереч­ностями. Ця жінка-життя в романі виступає як натяк на ту символічну силу, що здатна врятувати людину від абсурдності її буття за умови, що сама людина знайде в собі сили звернутися до неї за допомогою, вирвати­ся з полону власних життєвих ілюзій.

2. «Література відлиги» в Росії

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана «література відлиги» в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходи­ли за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX - початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від «срібного століття» російської літератури), відрізнялись воле­любним духом і піддавали безкомпромісній критиці не­гативні явища епохи сталінізму. Слово «відлига» щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. «Відлига» торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір'я талановитих поетів, їх називали «дітьми XX З'їзду», поколінням 60-х або просто шестидесятника­ми. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соко­лов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

Євтушенко писав про А.Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той «увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу - з блискавичністю феєрверку». З перших своїх поетичних збірок «Парабола» (1960) і «Мозаїка» (1960) Вознесенський намагається ствер­дити активну громадянську позицію, пов'язану з без­компромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пронизані і його наступні збірки - «Сорок ліричних відступів з поеми «Трикутна груша» (1962) і «Антисвіти» (1964). У творах 70-80-х років Вознесенський звер­тається до злободенних соціально-політичних проб­лем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої і войовничої громадянської позиції (збірки «Ахіллесове серце», 1966; «Тінь звука», 1970; «Випусти птаха», 1974; «Вітражних справ майстер», 1976; «Спокуса», 1978; поема «Рів», 1986). У творчому доробку поета є й вірш, присвячений Т.Шевченку («Крізь стрій»). Поезія Вознесенського характери­зується метафоричністю та експресивністю, словес­ною новизною, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення.

Дослідник творчості Є. Євтушенка (нар. в 1933 р.) писав про нього: «Як поет, він народжений суспільною ситуацією середини 50-х років. Від цього часу і назавж­ди у його творчість увійдуть публіцистичні, суспіль­но-політичні мотиви. Він буде постійно претендувати на роль виразника справедливих народних уявлень про демократію...» (Є.Сидоров).

Євтушенко ввійшов у поезію численними збірками: «Розвідники прийдешнього» (1952), «Шосе Ен­тузіастів» (1956), «Яблуко» (1960), «Ідуть білі сніги» (1969), «Співаюча дамба» (1972), «Зварювання вибу­хом» (1980), «Майже насамкінець» (1985), поемами «Станція «Зима» (1956), «Казанський університет» (1970), «Мама і нейтронна бомба» (1982), «Фуку» (1985). Поезія Євтушенка, як узагальнює її змістовну суть Є.Сидоров, - «заримована кардіограма серце­биття країни, інколи містифікована неточністю поетич­ного інструмента, не завжди суб'єктивно чесна, щира. Його вірші, буває, втрачають у гармонії, цілісності, ес­тетичній вишуканості, але часто виграють в актуаль­ності, злободенності, атакуючи навально, з ходу». Сам поет також підкреслював, що одним з головних зав­дань сучасної поезії є її високе громадянське покли­кання. Євтушенку належить знаменитий вислів: «Поет в Росії більше, ніж поет». Критики виділяють такі харак­терні риси поетики Євтушенка, як використання де­талі, афористичність, дидактичність і риторичність. Євтушенко - майстер асонансної рими (побудованої на співзвуччі наголошених голосних звуків), яку часто називають «євтушенківською». їх особливо багато у вірші «Бузок» (1957): «за полночь - за плечи»; «неистинно - из дому»; грусть - грубость» і т.д.

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат