На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

СРСР 1964-1991 рр


1. Авторитарна командно-адміністративна система управління

та її негативний вплив на суспільно-політичне життя

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партій­ного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л.Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійсню­вати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй ста­більне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтне­вого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали — "волюнтаристські", хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнє­вим лозунг "стабільність" насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло кон­сервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені тради­ціями привілеї.

"Брежнєвський період" історії України — період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно — пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60—70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу рес­публіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "зас­тій", що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окре­мими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити еконо­мічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керів­ництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочало­ся цькування прибічників відродження української державності.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної сис­теми управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного сус­пільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: "Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи". Риси розвинутого соціа­лізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний роз­виток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики "розрядки", взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відноси­нах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій — Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радян­ської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційне орієнтовані суспі­льні сили, особливо в країнах так званого "третього світу", що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному — введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко "похолодшала". Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом "відлиги" у 1968 р. в Чехословаччині за допо­могою військ Організації Варшавського договору.

Командно-адміністративна система управління згубно вплива­ла на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в рамках цієї системи все ж робились окремі спроби розв'язання деяких економічних проблем. Правда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову "Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва", згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господар­ська реформа. Головна суть реформи (названої "косигінською") полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи*. Створювались науково-виробничі об'єднання, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікроелектроніка та ін.), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благо­дійно впливала на розвиток народного господарства. Восьму п'яти­річку (1966—1970 pp.) було успішно завершено, а всі наступи-п'ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не вико­нувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, в той час як науково-тех­нічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних ме­тодів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регла­ментацією відіграло виключно негативну роль в цій сфері. Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнору­вала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку радянська країна робила ставку на розширення продажу сировини. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, що викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру. За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності сус­пільної праці в Україні зменшились більше ніж удвоє. Плани з більшості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не викону­валися, а якість значної частини промислової продукції не відпові­дала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла розв'язанню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера по закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як го­ловної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого роз­витку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.

В умовах панування командно-адміністративної системи нега­тивні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принци­пами фінансування соціальних програм відбилося на рівні добробу­ту народу. І хоча в двадцятиріччі, що розглядається, спостерігалось підвищення заробітної плати трудящих, здійснювалось житлове будівництво, надавалась безкоштовна медична допомога, проте, життєвий рівень народу в цілому залишався суттєво більш низьким, ніж у більшості розвинутих капіталістичних країн. Низький життє­вий рівень десятків мільйонів радянських людей, відсутність ефек­тивних стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, ко­рупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Україна, впритул наблизилися до кризи соціально-економічної системи.

Командно-адміністративні методи управління пагубно впли­нули й на функціонування політичної системи радянського суспі­льства. її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократич­ною сутністю політичної системи. Зазначене значною мірою пов'я­зувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх скла­дових елементів цієї системи визначався в конституційному поряд­ку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 p., а згодом — Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 p. складовими елементами політичної системи радянського суспільс­тва виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його полі­тичної системи, державних і громадських організацій". Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства*. Пар­тійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині кома­ндно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної орга­нізації. Практично існувало змішання функцій партійних і держав­них органів, зрощення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрок­ратизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразли­вих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова, політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціоніз­му, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади. 70—80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась наса­дженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат


загрузка...