На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Бойчук Михайло і Нарбут Георгій

Реферати > Література українська > Бойчук Михайло і Нарбут Георгій

Україна завжди славилася талановитими людьми. Серед них і Бойчук Михайло та Нарбут Георгій. Митці з великої літери, які потерпали в період радянської люті і були замовчані несправедливо. Прийшов час розповісти усім про славетних дітей України.

МИХАЙЛО БОЙЧУК

Михайло Львович Бойчук народився в селi Романiвцi на галицькому Подiллi (тепер Теребовлянський район Тернопiльської областi) 10 жовтня 1882 року.
Дiтей у Льва й Ганни Бойчукiв було семеро, росли вони в умовах простих i суворих. Майбутнiй митець приїхав до мiста Львова 1898 року до малярської школи. Пiдтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолi з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства) вiн навчався у Вiденськiй академiї мистецтв, потiм - у Леона Вичулковського в Кракiвськiй. Закiнчивши академiю iз срiбною медаллю, поїхав ще вчитися до академiї Мюнхенської, потiм на кiлька рокiв - до Парижа, де вiн стає одним iз засновникiв української громади. Вивчаючи досягнення свiтової культури художник водночас заглибився у народне примiтивне мистецтво.
Опинившись 1908 року в Парижi - столицi тодiшнього мистецького життя Європи - М.Бойчук в оригiналах вивчає творчiсть Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пiкассо. Цi майстри остаточно ствердили його сумнiви щодо академiчної рутини офiцiйної школи. Вони приваблюють його аналiзом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примiтиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють iндивiдуалiстськi, роз'єднанi формальнi пошуки. Саме в Парижi у нього "виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас" М.Бойчук замислюється над вагою колективностi в мистецтвi (йшлося не лише про колективнiсть сприймання, щоб твори стали колективною власнiстю, а й про колективну творчiсть). Так вiн прийшов до iдеї монументалiзму.

Своїх послiдовникiв, а потiм i учнiв Бойчук переконував: "Не бiйтеся втратити свою iндивiдуальнiсть. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у iншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визрiє". Група митцiв, що утворилася пiд його началом (Микола Касперович, Софiя Бодуен-де-Куртене, Софiя Налепинська), свiдомо пiшли на авторське самозречення, працюючи колективно.
Студiюючи в Парижi iсторiю мистецтв, художники невдовзi прийшли до орiєнтацiї на мистецтво Вiзантiї й Київської Русi, вбачаючи у ньому вершиннi явища художньої творчостi (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати вiдродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому "Салонi незалежних", вони почали й виставлятись пiд спiльним гаслом "Вiдродження вiзантiйського мистецтва".

Про чергову таку виставку, в якiй взяли участь понад двi тисячi авторiв, петербурзький елiтарний журнал "Аполлон" 1910 року писав: "Серед анархiї й вакханалiї, що панують на виставцi Незалежних, у дружнiх засиллях цiєї (тобто Бойчукової) тiсної групи вiдчувається щось серйозне й велике - туга за монументальним стилем, за анонiмною й колективною творчiстю, за живописом як професiйною таємницею артизанiв (художникiв) i ченцiв".
У Парижi Михайло Бойчук одружився iз Софiєю Налепинською. У 1910-1911 роках вiн бував також в Iталiї, де вивчав твори монументального мистецтва, передусiм перiоду проторенесансу, опановував рiзнi технiчнi прийоми в темперi та фресцi, в 1911-1912 роках проживав у Львовi, працюючи тут над монументальними розписами. На запрошення Росiйського археологiчного товариства провiв реставрацiйнi роботи в храмi в с.Лемешах Чернiгiвської губернiї (1912-1914).

Пiд час першої свiтової вiйни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрiйських пiдданих росiяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати й напiвголодного iснування. А коли в Києвi заходились органiзовувати Українську Академiю мистецтв (1917), з-помiж найчiльнiших митцiв тодiшньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року вiн працює у Києвi. Реставрував кiлька творiв у збiрцi В.I. Ханенка, запропонував метод закрiплення фресок у хрещальнi Софiйського собору (1919), вiдкрив 1924 року фресковi розписи в Успенському соборi Єлецького монастиря в Чернiговi.
З того ж 1924 року вiн професор Київського художнього iнституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальнiй пропагандi, очолив першi державнi майстернi. Його група розписала агiтпароплав "Бiльшовик", Луцькi казарми в Києвi (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр пiд час першого Всеукраїнського з'їзду представникiв волосних виконкомiв (1919), навеснi 1921 року на запрошення уряду УРСР оформила примiщення Харкiвського оперного театру, де вiдбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працювала на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi 1923 року, виконала близько двадцяти портретiв кооперативних i державних дiячiв на повний зрiст для Київського кооперативного iнституту, зробила розписи санаторiю ім. ВУЦВК на Хаджибейському лиманi в Одесi (1928), Червонозаводського театру в Харковi (1933-1935).
У своїх творчих шуканнях М.Бойчук був близький iз мексиканським митцем Дiєго Рiверою. Крiм того, з 1909 року М.Бойчук працював у галузi графiки. Вiдомi обкладинки для Товариства прихильникiв українського письменстваі науки (Львiв, початок ХХ ст.), плакати "Шевченкiвське свято" та "Несiть подарунки Червонiй Армiї" (обидва з 1920). Разом з учнями вiн виконав серiю обкладинок для черкаського видавництва "Сiяч" (1918, друкувалися за пiдписом "Робiтня Бойчука" та анонiмно), а також є автором ряду станкових творiв "Збори жiночого активу" (1929), портретiв Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацiй для постановок "Молодого театру" в Києвi ("Йоля" Ю. Жулавського, "Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь" В. Винниченка - обидва 1918 року), ескiзiв багатофiгурного гобелена "Обжинки" (1935). Якщо врахувати, що чимала частина доробку припадає на перiод голоду й розрухи, артилерiйських канонад на Київських вулицях та роки вiдбудови народного господарства, вага зробленого гiдна подиву.
1925 року була заснована Асоцiацiя Революцiйного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукiстiв. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралiстичний реалiзм. Бойчукiсти прагнули до нацiональної своєрiдностi українського мистецтва. Цi iдейно-художнi принципи не вкладалися в канонiзованi рамки "радянського мистецтва", викликали з боку "войовничих соцiалiстiв" звинувачення у спотвореннi образiв радянських людей, соцiалiстичної дiйсностi". До того ж ще дошкуляла недоброзичливiсть iнших митцiв, продиктована групiвщиною. Останнє змусило М.Бойчука 1931 року залишити Київ.
Спочатку вiн викладав у Ленiнградськiй Академiї мистецтв, а вже 1932 року повертається в Україну в Харкiв. У листопадi 1926 - травнi 1927 рокiв М.Бойчук разом iз дружиною С.Налепинською-Бойчук, учнями I.Падалкою та В.Седляром мали творчу подорож до Нiмеччини, Францiї, Iталiї. Ця поїздка за кордон стала однiєю з формальних пiдстав для їхнього арешту та звинувачення у "шпигунствi" й участi в "контрреволюцiйнiй органiзацiї".

Михайло Львович Бойчук разом з його талановитими учнями Iваном Iвановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром були розстрiлянi 13 липня 1937 року в Києвi.

Софiю Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як "шпигунку" i "дружину керiвника нацiоналiстичної терористичної органiзацiї серед художникiв". Долю цих чотирьох роздiлила бiльшiсть учнiв Михайла Бойчука.
Сучасникiв М.Бойчука дивувала його свiдома вiдмова вiд участi у виставках. Вiн же не бачив у цьому потреби, Вважаючи, що призначення фресок монументалiстiв - громадськi будiвлi й широкi майдани, де вони "експонуються" постiйно. Чи мiг Михайло Львович передбачити, що цi його монументальнi твори радянського часу (буквально всi до одного!) будуть знищенi, а недоброзичливцi казатимуть потiм, що з нього нiякий митець, бо в нього немає творiв! Всi фрески були термiново заштукатуренi пiсля арешту художника. Вже 1952 року згiдно з наказом Комiтету в справах мистецтв фрески були вилученi з Нацiонального музею Львова i знищенi. В пiдвалi Львiвської бiблiотеки АН УРСР № 2115 серед "iдейно шкiдливих" експонатiв загинуло i 14 творiв М.Бойчука - "Милосердя", "Сон", "Богородиця з дитям", "Бiля криницi", "Письменниця" та iншi. Проте вдалося зберегти деякi твори Михайла Бойчука завдяки львiвськiй художницi Ярославi Музицi, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львiв, покинувши картини в своїй майстернi) зберiгала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартостi архiв. З погляду монументалiста те, що ми можемо бачити зараз у натурi, - лише ескiзи, пiдготовчi начерки до iншого - бiльшого й барвистiшого.
Але працю Михайла Бойчука не можна мiряти лише кiлькiстю творiв (чи створених, чи лише збережених). Крiм творiв живопису, графiки вiн виступив як новатор-монументалiст, що створив свою школу в монументальному малярствi, колектив однодумцiв i послiдовникiв (над розписом примiщень чотирьох поверхiв Луцьких казарм у Києвi 1919 р. працювали близько 200 художникiв).
"Навiть на iншi, дужчi iндивiдуальностi Бойчук потрафив вплинути так, що головнi напрямки сучасного українського мистецтва пiшли майже без винятку шляхом монументалiзму", - так оцiнював роль i значення творчого пошуку цього митця вiдомий графiк i художнiй критик Павло Ковжун.
М.Бойчук пiдготував плеяду учнiв, з яких Тимофiй Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антонiна Iванова, Сергiй Колос, Оксана Павленко, Iван Падалка, Олександр Мизiн, Василь Седляр, Микола Рокицький (так званi бойчукiсти) втiлили його творчi iдеї також у керамiцi, тканинi, книжковiй графiцi тощо.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат