На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Дмитро Васильович Павличко

Реферати > Література українська > Дмитро Васильович Павличко

Підгірському селі Стопчатові 28 верес­ня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А до­вкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка.

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїн­ських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд тер­пів від соціального й національного гніту. Навчаючись у поль­ській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.

Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обда­рованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гід­ності.

З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець»..

Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім про­тягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єдна­них Націй.

Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гост­ре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за при­кладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка.

Творчість талановитого поета, лау­реата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шев­ченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням ук­раїнської радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й харак­теризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспіль­ства.

Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, на­вколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків об­раз, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від ки­нутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сяга­ли. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образ­ний еквівалент у всій творчості поета, ха­рактеризує його талант, вдачу, характер.

Першу свою збірку Д. Павличко назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибра­них поезій, яка вийшла 1975 року й підби­ла підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його сла­ветним попередником — і водночас сучас­ником.

При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремив­ши його від потоку життя, того періоду істо­рії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як ціліс­ну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множин­ність поглядів на світ може скласти повно­цінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, ві­дображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й нена­висті до фашизму.

Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розви­ває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубе­жі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочи­тується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному про­цесі визначають сьогодні представники по­коління.

Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкрет­ній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи са­тиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної по­етичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого на­слідування, але його уроки не пропали марно.

Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря­моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще зверта­тиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.

Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо­вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач­ки:

Ну, молись, молись, гадаю,

Скоро підеш ти до раю,

Там Шептицький крізь вікно

Вигляда тебе давно —

явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні­шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе­люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».

Поезія Д. Павличка зростала на традиці­ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно­го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви­сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо­му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля­дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти­лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич­ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за­раз, коли творчість поета набула філософсь­кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич­чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер­шену форму.

Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо­му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз­криття старого й нового згодом конкрети­зується, обростає м'язами життєвих ситу­ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа­док, коли поетика перебуває в прямій за­лежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського пое­та ми знаходимо все більше наслідків впли­ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага­тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос­ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут­рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика­ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат