На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Дмитро Чуб (Дмитро Нитченко)

Реферати > Література українська > Дмитро Чуб (Дмитро Нитченко)

Народився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905 року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське — життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова до Мельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда». Там же, до речі, опубліковано більшість його книжок.

Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи характерна для десятків тисяч людей).

Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився до літературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починає працювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життя рясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам'ятав характерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

З початком другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується. Письменник разом із сім'єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралося чимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому, де лютують репресії.

Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. В місті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко, відбуваються літературно-мистецькі вечори.

1949 року письменник разом із сім'єю від'їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішній стан душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,

А серце б'ється птахом серед ночі:

У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в'юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово

(Там не одна пролинула весна),

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не потече.

Нелегко було на перших порах на п'ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім'я, ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді у каменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не переставав писати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей.

Незабаром Кенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже не чужиною, а майже рідним краєм.

Він тривалий час учителював в українських школах, очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організував літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю. Нитченко — також член об'єднання українських письменників «Слово» (очолює його австралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Одне слово, громадських обов'язків у нього вистачило б на десятьох. Але така він людина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вже далеко не молоді літа почувається людиною при здоров'ї і по-молодечи гострому розумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київському готелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинної розповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почав демонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно, підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному з молодиків.

З-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, і літературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, просто немає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжок треба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірок статей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко». Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона була прихильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з'явилася в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає праці вітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов'язані з його особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітня напружена робота над темою.

Споглядаючи українську літературну спадщину, визнаємо її значний поступ в життєписній царині. Окрім відомих творів, що десятиліттями перебували в науково-культурному вжитку, з’явилася можливість дослідити й доробок діаспори та репресованих за різних часів авторів.
Якщо брати до уваги шевченкіану української діаспори, то вона створювалася у численних країнах світу впродовж багатьох років. Характерно, що значна частина її мала вихід на дитячого читача. Назвемо лише кілька творів. Скажімо, це “Перші кривди: Оповідання з дитячих літ Кобзаря” (1925) А.Лотоцького, “Шевченкова верба” (1923) Б.Лепкого, “Селянський король” (1949) Ю.Липи, “Шлях велетня. Ілюстрована біографічна розповідь про Тараса Шевченка” (1955) Н.Лівицької-Холодної тощо.
Знаменно, що своїми творами автори з діаспори прагнули формувати у дітей національну свідомість. Так, видавець М.Борецький у передмові до естетичної оповіді “Шлях велетня…” писав, що зображене у цьому творі подвижництво великого Кобзаря “є для нас найвищим прикладом самопізнання і безпосереднього шукання вселюдських правд, приклад найвищої національної ідейності, цілковитої самопосвяти і безкомпромісності супроти ворожих Україні сил”.

В контексті потоку української шевченкіани для дітей доцільно розглядати й естетичні оповіді Дмитра Чуба “Живий Шевченко”, які видавалися 1947, 1963 за кордоном і 1994 році в київській “Весельці”. Сам автор родом з Полтавщини. У бурхливі роки другої світової доля закинула його за межі України, пізніше він виїхав до Австралії. Як пише М.Слабошпицький , “є на тому континенті маленький український острів, без перебільшення можна сказати - створений наполегливими зусиллями таких людей, як цей чоловік… І душею всіх таких справ є він, Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі як Дмитро Чуб (майже п’ять десятиліть тому прибрав собі цей псевдонім).

Як письменник Дмитро Чуб виступав у різних жанрах - спогади, проза, поезія і літературна критика (“Від Зінькова до Мельбурна”, “Це трапилося в Австралії”, “Вовченя”, “Стежки пригод” тощо). Серед його творчих набутків чільне місце посідає і згаданий твір “Живий Шевченко”. Це доволі вдала спроба показати, хоча й не масштабно, все життя великого Кобзаря. На думку вчених, “автор ніде не намагається белетризувати події, а викладає їх стисло, постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела”.

Саме в українській літературі “склалося так, що впродовж дуже тривалого часу, починаючи десь від написаної Михайлом Ковалинським “в древнем вкусе” “Жизни Григория Сковороды” (1794), наша історико-біографічна література розвивалася в основному як література про письменників, і то, як правило, українських”. Це не просто знакова характеристика масиву художніх біографій, але й вагомий показник для виявлення основних пластів українського історико-біографічного доробку, диференціації життєписів.

Безумовно, провідні позиції обіймають твори, присвячені життю та творчості Тараса Шевченка. Це цілком узгоджується з впливом на розвиток української літератури постаті великого Кобзаря, з масштабністю та значимістю його громадського й літературного подвигу. Особливо цінними шевченкіані є твори, де “концепція героя має виразно український національний характер, підказаний відомим свідченням поета: “Історія мого життя складає історію моєї батьківщини”. Вповні розмаїття шевченкіани важко уявити, бо маємо справу з багатьма тисячами різноманітних творів. Чисельні твори написані й про інших українських письменників. Скажімо, про Івана Котляревського наявно біля тисячі життєписних і наукових творів

Переходячи безпосередньо до аналізу самого есе Д.Чуба “Живий Шевченко”, варто відзначити його багатоплановість і посвяту дітям. Вісімнадцять документальних новел твору розкривають різні сторони життя Кобзаря, консолідуючи при цьому увагу на головних рисах його творчості й колізіях особистої долі. Відірваність від основних архівних джерел, певна розмитість меж есе не дали змогу автору створити саме синтезований твір з художньою основою, але не завадили комплексно розташувати найвагоміший біографічний матеріал. І тут доречно дослідити ті принципи, якими керувався письменник, віднайти внутрішню логіку побудови його твору. Деякі жанрові аспекти більш докладно розглянуті мною на матеріалі творчості Оксани Іваненко.

Історико-біографічний жанр має, безперечно, ряд своїх специфічних законів, дотримання яких є передумовою правдивого висвітлення життя й діяльності видатної особи. Хоча самі по собі закономірності не можуть замінити обдарованість митця, бо інакше ми мали б справу з низкою механічних витворів шаблонного взірця. Навіть створена за радянських часів серія “Літературний портрет” постає красномовним свідченням до певної межі вільної манери в подачі українських літературних діячів. Ще більшою свободою творення скористувався Д.Чуб, що перебував за межами континентальної України, в Австралії. Але відмінність в лексичному складі, ідейні акценти в українській національній традиції роблять його твір “дитям” емігрантської школи, призначеним передусім для екзилії нашого народу. Хоча це не заперечує значення “Живого Шевченка” в загальній шевченкіані.
Чуб починає свій витвір невеличкою замальовкою “Живий Шевченко”. Сама назва підкреслює загальний дух, принцип, що закладений в розкриття образу великого Кобзаря - показати його саме живим. Автор намагається відійти від панегіричної уславлюваної традиції, де з поета робили мумію, придатну лише як музейний недоторканий експонат. Письменник намагається наблизити до нас саме живі риси Шевченка - людини. І це багато в чому йому вдається. Адже автору властива вигадка, уява та врешті історико-естетичне чуття.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат