На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та творчість Дмитра Павличка

Реферати > Література українська > Життя та творчість Дмитра Павличка

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув'язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всі­ляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз'єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звину­вачення, але баланди покуштувати довелось.

А «на волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна по­верталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була дійсність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам'ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної неспра­ведливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа «вождя всіх народів» ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.

Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспіран­турі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисерта­ції він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було при­йнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Пав­личко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критич­них студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п'ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його робо­тами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і ве­лика, може, не так за часом, (1971—1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.— секретар правління СПУ. І про­тягом усього часу — численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редко­легій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опуб­лікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка «Дві ялин­ки». Звісно, першим «з-під пера» він не був: «Писати вірші почав я в дитячому віці,— згадує поет.— Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тіль­ки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі філологічного факультету».

Однак саме цим віршем Д. Павличко рішуче заявив про соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе новорічне свято озвалося голо­сом болю, ще не причахлого у душі. Таке психологічне вторг­нення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься — від спо­гаду, публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча, болісніша, соціальне питоміша образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підґрунтя, адже справжня втіха — та, що пам'ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням страждання.

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радян­ського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужден­ності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресува­лося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

(“Я син простого лісоруба...»)

Ця громадянська напруга (подекуди тематично й роззосереджена) вирізняла дебют Д. Павличка з потоку української по­воєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного на­строю, з другого боку — не надто сміливої порушувати гострі проблеми.

Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, ви­крешуючись громовицями громадянського пафосу: «Але, люд­ське забувши щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!» — писав двадцятичотирилітній автор «Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський чи­тач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.

Це й важке перетворення в іншу — соціалістичну — якість одвічного стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під влади церкви — тривале, пов'язане з багатьма конфлікта­ми, аж до найболючіших — родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз'єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні («Убивці»).

В усіх ліричних темах Д. Павличка пульсував пафос все-можності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через «терни до зірок». В голосі молодо­го поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від свято­го неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усві­домлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її під­бадьорливим горішнім доторком «Людино — ти можеш!».

А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А. Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолисти­ми, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном».

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., за пропозицією М. Бажана, Д. Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на III з'їзді письменників України.

Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д. Павличка, а водночас такі природні. Коли в «Любові й ненависті» подих інтимних почувань ледь зазначився, перейшовши окремими віршами тихо, як вечірня казка, то вже в «Моїй землі» стужавів смерековим духом і почав витворювати свою власну поетичну плоть (цикл «Любов», пізніше названий «Пахощі хвої»). Його вірш ще часом підпадає під класичні впливи, скажімо, І. Фран­ка, Т. Шевченка (стилістика Кобзаря ясно проступає у пісні «Закарпатці, брати мої», 1954) чи В. Сосюри (мала поемка «Не по дорозі», 1954, написана в розповідній інтонації його ліро-епічних творів 20-х років). Та дедалі чіткіше вимальову­ються риси власного поетичного мислення, що проглянуть в усіх жанрах і стануть його особистим майстровим знаком. Це — особлива конфліктність ліричного сюжету, в якому думка і почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на всеохопність діалектичного судження. На просторінь, що відкривається за явищем чи ста­ном і напоює людину жагою жити.

Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних ста­нах, кожен з яких суб'єктивно остаточний, але насправді пере­ходить в інший. Так, у вірші «Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається очманілою зако­ханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка запов­нюється цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохан­ня // Першого завжди іскринка тліє».

Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттевого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою склад­ністю життя,— ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з остан­нім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д. Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в остан­ній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософ­ських просторів.

Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої («Що їх благаю — таж ви в комсомолі, Розуму братися час! // Де там! Ми, кажуть, її у стодолі // Можем при­бити для вас!»). У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вона піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб'єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні си­туації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав'я­зується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат