На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та творчість Дмитра Павличка

Реферати > Література українська > Життя та творчість Дмитра Павличка

Сказане про культуру стосується й народної пісні, фолькло­ру, що входить у вірш Д. Павличка й етнічно впізнаваним порів­нянням («як дозріває тиші вічна мить і, мов зернятко в яблуці, дзвенить»), і недієвістю картини, навіть за статичної експозиції сповненої руху («зомлів од жару переповий корч»), символікою чисел («Два кольори»), низкою традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелеченьки»). Але головне — ясними етич­ними критеріями, що не дають схибити у розрізненні доброго і злого, чесного і брехливого. Ця вимога ясності раз по раз заявляє про себе і в публіцистичних рядках, і в стриманій медитації, де, здається, сам народ із властивою йому широтою погляду й навіть дотепністю роздумує над життям і смертю: «Благо­слови свої життєві сили, // Щоб так, як він, свою верстати путь, // А помирати можна вже як-будь».

Натурфілософською сторінкою лірики Д. Павличка бачаться «Сонети подільської осені» (1973), відмічені рідкісним поетич­ним живописом, реалістичністю штриха і барви, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й худож­ницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску («В повітрі потривоженість така // Тонесенька, як голка літака, // Що тягне білу нить за видноколи»).

Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літера­турно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково нале­жить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:

Зірки колючі і сухі, як стерні,

Земля і небо повні дивних зваб.

Забулося, що жив тут бідний раб,

Збирав по ночах колоски мізерні

І мріяв дідича прибить до дверні,

Та сам помер, бо на журбу заслаб.

Його сліди мене гукають нині.

Печаль стискає серце в самотині —

Лишився тільки погляд в небесах.

(«Вечір»)

Своєрідне «інтермеццо», повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.

Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, «зима тривоги нашої» і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову ноту, як сказав І. Драч, повів ніби сам собі, зневажаючи лукавого поціновувача, М. Вінграновський; при корені й кроні під київським небом збився із зоря­ного путі, прикоротив свій карколомний метафоричний крок І. Драч; поменшало доскіпливої в'їдливості в книгах Б. Олій­ника; Ліна Костенко мовчала.

Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочува­лася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.

А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення — ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. «Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! («Юліус Фучік»); «Світ у зір­ках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія» («Антуан де Сент-Екзюпері»); «Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// — Хіба не годі вже,— питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара» («Ернесто Че Гевара»). Бунтом куль­турно-історичних аналогій і прозрінь завершується «інтермеццо» Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя («Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти»).

«Є насолода у борні»,— ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм — ось що відбувається в бурхливому ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:

Від полігонів сивіють луки,

Кришиться неба синій азбест, —

Що тут робити? Вмерти з розпуки?

Ні! Navigare necesse est!

Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом «Вогнище», в основі якого — одноіменна збірка, 1979) — епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, «поезія — найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір». Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначаль­на риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.

Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукуп­ності говорити важко — кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу жит­тя. Скажімо, у вірші «Вертеп» показано, як у незайманій дитя­чій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперові крила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному «янголові» прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:

Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені

Та опришківська ватра навік переплавила.

Сповіщав я про бога, але в глибині

Свого духу — чекав на пришестя диявола.

Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Пав­личка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачен­ня, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектич­них переходів і заперечень, у мить якісних зламів.

Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної ком­позиції, якою поет оволодіває досконало. А можна — й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелек­туальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.

Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у «По­єдинку» (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що «не­справжня битва страшніша від справдешньої стократ». Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася пе­ред поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..»

В періодах заперечень гартується оцінка Ігоря в поемі «Князь» (1986). Пихатий невдаха, боягуз, що піддався каганові, утікач, котрий зрадив віру, любов і пам'ять загиблих,— через пекельний суд совісті проводить Д. Павличко героя, аби дійти висновку, що й оцей суд — частина його подвижництва, рокована відповідальністю державного діяча.

Якою б сильною не була вихідна, експозиційна ідея твору, во­на обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви твору, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку дум­ку: «Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свід­чить про витончений, спостережливий і філософський та­лант». Важко не згадати її, вдивляючись у «Таємницю твого обличчя» (1979), занурюючись у цей багатий і складний світ почуттів.

В останні десятиліття (особливо після відходу В. Сосюри) нашій ліриці стало якось незручно говорити про любов — захоплено, жагуче. Сповідь така здалася наївною, хоча на­справді боязню безхитрісної щирості заявило про себе духовне відчуження і навіть зубожіння внаслідок девальвації багатьох морально-суспільних ідеалів. Коли б не вірші М. Вінграновського, І. Драча, Л. Талалая і, може, ще кількох (на розсуд читача), криза інтимного вірша була б незаперечною. Але ж річ у тім, що це не просто криза одного жанру, а втома і вистудженість душі, збайдужіння особистості аж до дна (чи бездна) власного єства.

Це гостро, як біль, як зяючу порожнину в обороні духу відчув Д.Павличко. Тому «Таємниця твого обличчя» хоч і ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж ніяк не випадко­вим. З гуманістичної точки зору її суспільний сенс не поступає­ться найгострішим інвективам та притчам поета.

З вершини життєвого досвіду Д. Павличко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й три­вання; як виклик розжирілому на брехні святеннику і зжовкло­му від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь: «Цілунки стишені й неситі, //Полови сонячна луска; // Як пальми слід на антрациті, // На спині слід від колоска».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат