На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та творчість Дмитра Павличка

Реферати > Література українська > Життя та творчість Дмитра Павличка

Низкою сліпучих, стугнуватих образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну багатовікову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. «На пахучім сріблі сіна // Чарка любощів терпка. //Дико блиснули коліна, //Як зіниці хижака», «На грудях, на стрункому лоні // Одежу тихо розпина. // Нена­че куля на долоні, // Лежить прекрасна і страшна», — Д. Павличко сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи про­ходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй розріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту.

Це не заважає йому сягати філософських висот, доходити вагомих істин. Власне, заради них поет і вдивляється в реаль­ність зблизька, з онтологічною цікавістю і духовним потрясін­ням, закладеним у самій суперечності між безконечною лю­бов'ю і конечним життям: «Та вже не прилетить моя любов про­зора. // І добре, що нема нікому вороття, // Що на одну любов дано одне життя».

Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана Д. Павличком. «Поезію творить любов, а не злоба,— пише він у слові «Про се5е».— Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх тво­рах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи».

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була при­суджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філо­софській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалекти­ки). Як показав досвід, напрям роботи ще замолоду було обрано правильно: «я радію, що мені болить // Оте ж таки, що зма­лечку боліло». А це — рідний оберіг («Франківщино! Моя висока земле...»), філософсько-публіцистичні роздуми, навіяні мандрівками в чужі краї («Вірші з Парижа», «Вірші з Афга­ністану»), проблеми внутрішнього життя і передовсім — бо­ротьба з лицемірством, облудливістю й кар'єризмом, вимога правдивості, що одна є запорукою тривалості створюва­ного: «В одній словесній непохогшій плоті // Згоряє те, що брех­нями гуде, // А сяє те, що в істині й скорботі».

Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству («Ба­буся з квітами», «Жадаючи лиш слави й пишноти», «Притча про Правду» та ін.). Як ніхто інший він має право на тверджен­ня: «Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен».

Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовне почуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у тру­довій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну земле­власницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. («Смереки») показав це на рівні зводин із власною совіс­тю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, пра­цювати, збирати докупи розшарпану душу,— бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі — суть худо­жньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним «бездна між словами». Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: «Я в кожній пісні вчую но­ту // Душі своєї — сопілчаний, шершавий голос».

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр­ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи­тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народ­ної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадкова­ну плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу («Папуга», «Півень», «Лелека»). Але цікаво, що так само, як у його «дорослий» вірш не раз перехлюпується збере­жена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в «дитячий» вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: «Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува».

Такі вірші («Весна», «Вітряк») багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші «дитячі» віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден­них поетичних «метеликів» дотепну й по-дідівськи добру мову

поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.

«З ініціативи й благословення Рильського почалась моя пере­кладацька служба в українській літературі», — пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише «Світовий сонет» (1983)—своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні сма­ки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижниць­кою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відмі­ченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фак­том української культури стали цілі поетичні світи. Вони роз­ширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.

Навряд чи треба говорити, як ці перегорнуті глибини збага­тили творчість самого Д. Павличка; це — очевидно. «На моє глибоке переконання,— каже автор «Світового сонету».— бути в наш час «чистим» поетом не можна. Та й не потрібно. Якщо ж не вдається проза, пиши статті. Якщо вони не виходять — перекладай. Якщо з тебе непутящий перекладач, шукай себе в драматургії чи в роботі сценариста, не минай спроб висловитись як публіцист. Не замикайся в поетичній творчості, бо кожен вихід з неї в іншу сферу збагачує саме її, твою рідну поетичну стихію».

Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започат­кований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього світла» (1988) — не просто збірники статей. Це — складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української куль­тури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддя­чила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвали­тися хіба що М. Бажан.

В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, по­глянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:

Розпочав я сто робіт,

Сто та ще й одне начало.

Глянути не встиг на світ,

А воно й смеркати стало.

Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: «Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров»,— сказано у вірші «Мій болю» (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є «сто першим» началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні «Людино — ти можеш!». Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішаль­ний час.

Дмитро Павличко поет щедрого і своєрідного обдаровання, в палітрі якого яскраво просві­чують барви українського поля, людської душі і філософського роздуму. Легко писати про закінчений труд чи пройде­ну дорогу, але далеко складніше аналізувати явище, яке все в розвитку, і його глибина ще не зміряна ехолотом, а дорога не розбита на кілометри. Отакий і талант Дмитра Пав-личка. Кажуть, художник зростає по етапах. В поезії Павличка можна прослідкувати оці дуже цікаві етапи зросту, можна визначити основні лінії Його роботи як поета-майстра, але обрії його творчих шукань все ширшають і виповнюються новими картинами життя і часу, голос набирає змістовної поліфонічності, емоційної рясності і потужності. Він весь у весняній мандрівці, із своїм міцним, життє­любним талантом, і заявить про себе ще не одним гарним зразком поетичного натхнення, не однією піснею чи поемою. Пам'ятаю вихід у світ його першої книжки у п'ятдесят третьому році. Та й самого поета знаю з тих днів, широкоплечого, темперамент­ного юнака, з великими очима, в яких ніби світилося і вабило зелене гуцульське Покут­тя. І перша книжка, не такої ще вправної руки, пахла батьківською ріллею і рясним пи­лом доріг, вабила читача чистотою слова, зворушливими інтонаціями та картинами на­родного життя.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат