На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та творчість Дмитра Павличка

Реферати > Література українська > Життя та творчість Дмитра Павличка

Я народився на землі

Від батька, що орав ту землю.

Ніколи я не відокремлю

Себе від хлопської ріллі.

У всіх нас, поетів старших і молодших, вихід­ців із селянських родин, від русявої юності і до сивизни бринить в серці журавлиний ключ рідного поля, осінній обрій в багреці та злоті, живе у пам'яті той черствий, загорьований шматок хліба, з яким тебе проводжали в дорогу. Асоціації і видозміни цих вражень пробиваються через брили життя, через нові нагромадження вражень і придбаних знань, через ерудовану психіку нового світу, щоб встати перед очима в своїй духовній чистоті і гідності вечірнім вогником, материнського ласкою, першим незабутим коханням. Світ можна змінити чи перетворити, але за­бути все, що пов'язано з ним, неможливо. Жорстокі та добрі напластування подій і явищ іще точніше й випукліше підкреслю­ють минуле. І в нових крилах залишається та основа, з якою ти прийшов у життя. Тому і в Дмитра Павличка розвинувся, задзве­нів, зацвів у слові вічний катран прикарпат­ського Покуття, з смереками і дубами, з мо­золистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне залізним плугом і посіяним зерном. Тому в поета зрубана ялиця плаче людськими сльозами, і жаль йому пшеничного колоса, який топче ногами кохана дівчина, бо той колос виплекали хліборобові руки. Лісове пташа свистить у нього за пазухою, як у чародійника, душа гуцула роздмухує бла­китний вогонь слова, і сам він схожий на сі­вача, в якого

...зернини — то слова.

Як відберуть їх на насіння —

Мене чекає воскресіння,

І сонце, і весна нова,

І слави жнива золоті.

Та мав би вищу нагороду,

Як стали б хлібом для народу

Хоч на єдиний день в житті.

Так починається чітко сформований поворот душі і слова. Обриваються на цьому крутому маршруті малі тіснуваті стежки дитячих вражінь і замилувань,— хоч і які вони чарівні,— конденсується внутрішня енергія почуттів, інші фарби лягають на палітрі, і приходить сувора мета суворого слова — служити люди­ні. Явище нібито і не нове, але без нього поезія стає половою, одиноким осиротілим тілом, сірим багаттям, яке нікого не зігріло, чи тією убогою іскоркою, що, не розгорів­шись, погасла на вітрі.

Колись, після війни, відомий український письменник, що проживав у Львові, сказав мені з гіркотою: «Щось не видно у нас моло­дих поетів. Ось би в який час заговорити го­лосом Івана!» Він мав на увазі, звичайно, Івана Франка. Письменник у своїй гіркоті не добачав, як під сірими галицькими стріхами виростають молоді крила, як вони шукають Франкових маршрутів, і стануть лупати важ­кий камінь тієї дороги, що верстав і не докінчив великий співець. А сьогодні на Франковій землі працюють десятки на диво обдарованих і талановитих поетів, а з-поміж них крупним планом, масштабністю поетич­ного слова виділився Дмитро Павличко, кни­ги якого знані тепер по всій Україні та й далеко за її межами. Він з перших своїх кат­ренів став на ту тверду каменярську дорогу кропіткої упертої роботи, без зовнішнього блиску і словесної пишноти, без сухозлотиці дешевих метафор і рим, як стає молодий ко­валь до горна, певний своєї правоти і правди, з надією, що викуваний плуг прокладе бороз­ну і знайдене мужнє, вірне слово породить пісню.

Дмитро Павличко, коли йому радісно чи гір­ко, весело чи сутужно, щоразу звертається до свого порадника і вчителя, до великого Каме­няра, звіряючи йому свої таємниці і знахідки, ніби питаючи, які дороговкази ставити на життєвих шляхах і роздоріжжях.

Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до німоти. Хто ще умів любити так, як ти, Хто кликати умів ще так до бою, Кого ще так боялися кати...

Багато хто з наших віршотворців дарував Франкові свої посвяти і послання. Але Павличкові цикли віршів про Каменяра мають своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіогра­фічне карбування. І їхнє своєрідне, з точним, ніби викутим, словом звучання носить на собі печать творчого духу, який не можна переоцінити, назвавши його Франковим напрям­ком в нашій поезії. Є своя особлива принада у відшуканні і відкритті нового, до тебе не сказаного. Але також є принада відкривати нові скарби на тій дорозі, що нею пройшов твій талановитий попередник. У Павличка є обидві риси цього обдаровання. Вони в його сьогоднішній поетичній практиці злилися в одне добре литво шукань і тверджень, в один міцний корінь, що дає плід і посів. Я не хочу бути настирливим у цитуванні поетових рядків, бо часто цитуванням та пе­реказом самого змісту віршів наші шановні критики підмінюють внутрішню характери­стику творчості, а особу поета роблять таким собі соціологічним придатком до його роботи. Але все ж хочу навести рядки, в яких Павличко певен своїх завдань:

Тепер не коле вже мене стерня,

Я — на хребті осідланого слова,

Дзвенить залізна рима, як підкова,

Прудкий скакун думки наздоганя.

Із таким щирим, відлитим словом, що дзве­нить, як підкова, виріс поет Дмитро Павличко, щоб служити своєму народові. Скільки разів прихильники чистої краси благословляли пое­зію, повну спокою і тиші, слово, одвіяне від гіркоти чи радості життя. «Поезія — це най­кращі рядки в найкращому ладу»,— говорив англієць Кіто. Це гарно, але неповно, бо справжня поезія — це і цвіт землі, зачарова­ний небом, і літопис пристрастей, і людська ду­ша, сповнена торжества і муки, і ще, і ще... А починається вона там, де починається біль за людину; без цього вболівання об'єктивний світ поезії став би мертвим і сірим, як догма, що пережила себе, і всі її прикраси та обладунки стають порожніми брязкотельцями. Молодому поетові Дмитрові Павличку не до­велося обирати символ віри. Така віра вже була втілена в титанічній роботі Шевченка і Франка, революційна поезія України повела її до нових вершин, і йому, дитині гуцуль­ських трударів, плоті від плоті народу, юна­кові, що знає, почім ківш лиха, випало стати в міцний злютований ряд поетів-громадян і з молодечим запалом обстоювати правду жит­тя. А її обстоювати завжди нелегко. Минули літа в роботі, і ми бачимо, як змужнів тембр голосу поета. Тепер його легко можна розпіз­нати серед багатьох; звучання його набрало глибокої розмаїтості: лірична нота переплі­тається з сарказмом чи іронією, філософський роздум — з гнівним громадянським осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в задушевну пісню. Така розмаїтість є добрим свідком творчих перспектив і потенціальних можливостей поета.

Павличко — людина допитливої, неспокійної вдачі; якби не судилося бути поетом, став би, можливо, мандрівником чи відкривачем нових земель. Він багато мандрує. На його палітру лягли кольори польського і угорського неба, зашуміли в рядку сосни Суомі і канадських лісів, чорно-сині тони Куби, картатість нью-йоркського Бродвею. Але поза барвами і ди­вами зовнішнього світу, поза пишнотою рек­ламних вітрин і неонової мішури пильний зір поета бачить людину, в її падінні і зрості, в її внутрішніх пристрастях і конфліктах.

Інтернаціоналізм його мислення і совісті, виплеканий в надрах рідного народу, розкрився і задзвенів високою нотою у віршах суворих і ніжних. Ми відчуваємо, як сердечний біль поета переливається в «біль Гренади і траур­ну зажуру Конго», а глибокі свої симпатії він адресує кубинським дівчатам, що за боро­дачем офіцером ідуть з важкими автоматами за плечима. Душевна розмова його кладеться до убогої негритянки, рукам її він співає «золоту хвальбу».

Чорна моя! У чорну нивку

Малим багато я зерен загріб...

В мого народу у пошанівку

Чорна робота і чорний хліб.

Я все віднині робити буду,

Щоб слово «чорний» чистим було.

Оця повага до людини і її праці на землі, до її революційних, моральних і національних святинь, до її минулого і майбутнього є ха­рактерною для закордонних циклів Павличка. І можливо, саме в ці часи, перебуваючи між іншими людьми, під іншими враженнями, в нього так гостро і по-синівськи ніжно забри­ніла основна струна його творчості, найінтимніша мелодія його життєвого покликання — любов до рідної землі, з її хлібом і сіллю, до її людей, з печалями і радостями, пошана до материнської пісні і мови, бо розлука з нею, в кожної людини поза категоріями пое­тичними, породжує щемний біль, ту невивчену безсмертну ностальгію, яка ніколи не ми­неться.. Вона жила у вогнистих Шевченкових творіннях, будила Франкові думи у європейській ночі, Рильському у Парижі щебетала українськими солов'ями і в молодій поезії України пустила свій животворний корінь. Тож не раз і не двічі мій друг карбує в ряд­ках, в задушевних роздумах це високе почуття.

О рідне слово, що без тебе я?!

Осміяний людьми кретин-стиляга,

Безрідний, кволий жебручий блудяга,

Що сам забув давно своє ім'я.

Моє ти серце, пісня, і відвага,

І прізвище, і сила, і сім'я.

Ти вся душа нескована моя,

В найтяжчі дні — надія і наснага.

«В найтяжчі дні — надія і наснага»! Це не просто гарний, ефектний рядок, бо в ньому закладена тверда основа того, чим живе поет, що кермує його думкою і роботою. А сьогодні в Павличка тієї роботи задосить. Він добре настроєний, як музичний інструмент, кожна струна бринить, відповідає людині. І думкою, і звучанням, і вболіванням. Художник слова, створюючи хоч найменші цінності, сам зростає в роботі. Так здорове дерево відкладає міцний шар древесу, щоб рясніше плодоносити. І птиця міцнішає в крилі. І вода вергає каміння, шукаючи би­стрини плину. А що ж людина? їй дано мисль і чудодійний дар слова, аби перетворювати буття і формувати людське щастя. Поезія — найтонша форма перетворення і видіння сві­ту, і служити їй — значить щоразу обновлювати себе, нарощувати нові клітини, бо від­творене не є доконечним, а перейдене не відкривається вдруге.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат