На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Життя та творчість Степана Васильченка

Реферати > Література українська > Життя та творчість Степана Васильченка

...Сонце – буде, будуть дні радісні,

ясні, будуть пісні, квіти, будуть

радощі, сміхи... Будуть!

Степан Васильченко

Рідне містечко на Чернігівщині видавалося та­ким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року він народився, хам пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. .Маленьки­ми підсліпуватими віконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток гарувала. Ні клаптя поля, ані хвоста в Дворі. Як заходили жнива, вся родина за убогий сніп жала чуже. Степанко воду носив женцям. Усі рясним потом обливались, а взим­ку так і не було в'їжно.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.

В убогій сім'ї шанували правдиве слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав осві­чених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Часом тут лунали пісні — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходить...», їх виводили дорослі й діти. Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя...»

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. «Учіться, діти,— казав, бувало,— та шукайте других шляхів».

П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того ча­су багата бібліотека).

Шістнадцятилітній Степан їде вчитися до Коростишівської учи­тельської семінарії. Щирим і зворушливим було прощання з рідни­ми, односельцями. Дядьки й тітки, сусіди наказували: «Пам'ятай батька, шануй матір! Не забувай, з якого коліна вийшов. Нами, бід­ними, не гордуй. Кирпи не гни. З панами не водись...»

Коростишівська семінарія була єдиною на Україні, куди прийма­ли здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило небагатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10—12 місць, а платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. «Навчання бу­ло в семінарії трохи хаотичне,— писав він пізніше.— Часом вона більше скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства». Казенно-схоластична програма навчання не могла за­довольнити допитливого, жадібного до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки.

Школою ідейного гарту для Степана Панасенка став літературно-художній гурток, де молодь виховувалася на кращих зразках рево­люційної літератури та мистецтва. У роботі гуртка майбутній пе­дагог і письменник брав найдіяльнішу участь.

Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму на­бралися. Настав час прощання. А далі — в путь. До якого ж бере­га пристане хисткий човен його, Степанової, долі?

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напіветрухлявілій хаті під солом'яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама і вчителева квартира. Голі сті­ни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть «господин учитель». Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі — більше-сотні учнів (чотири гру­пи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зва­жував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв'язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, каз­ки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних укра­їнських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П'єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчи­теля полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і, поважали Степана Васильовича, а мо­лодь мало не на руках носила. «Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу»,— згадував письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник — ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік моло­дого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безневинним сільським парубком. Він написав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом'якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Та найстрашніше — провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було диви­тися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпан­ками. Але були в Богуславі й інші люди — робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив воле­любний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обгово­ренні громадських подій.

У 1904 році Степан Васильович вступає до Глухівського учи­тельського інституту, який жартома називали тоді мужицьким уні­верситетом. «Сумна була ця школа,— згадує він.— Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої осві­ти... Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного на­вчання, не було доступу нічому другому».

В тривожний і грізний час випало вчитися Васильченкові. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. «Кривава неділя» 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революцій­ний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержав­ство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись і до Глухова. За­страйкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститут­ські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Васильченко.

Царський уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторж­ного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціоне­рів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшен­ня навчання в інституті розвіялися. Степан Васильченко забирає до­кументи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умо­вах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того — в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською за­бороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати «неблагонадійного» вчителя.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середови­ще. Він добивається переведення в село Щербивівку на Донбасі. Але не встигає і придивитись до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арешто­вують і запроторюють до бахмутської тюрми.

У тюрмі Васильченко познайомився з багатьма політичними в'язнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силенну казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює і надрукує. Довго й терпе­ливо Степан Васильченко навчав свого побратима грамоти, читав йому «Кобзаря».

Польовий суд виправдав Васильченка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері в Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи, Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заро­бітки.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат