На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Марко Черемшина


Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) належить до письменни­ків демократичного напрямку в українській літературі кінця XIX — почат­ку XX ст. його літературна діяльність розвивалася в нерозривному зв'яз­ку з суспільно-політичними процесами на західноукраїнських землях у ті часи, в тісному зв'язку з суспільною діяльністю передової частини захід­ноукраїнської інтелігенції, видатним організатором і натхненником якої протягом майже сорока років був Іван Франко.

Важко жилося трудящим Східної України під владою царизму, але ще важчим було життя трудящих західноукраїнських земель під чоботом австро-угорської монархії. Польські пани в Галичині і Гуцульщині, румун­ські бояри в Буковині, угорські князі в Закарпатті, одержавши з рук ці­сарської влади привілеї на панування в цих землях, нещадно експлуату­вали трудящі маси. Українська буржуазія і її холопи в мистецтві і літе­ратурі, всіляко вислужуючись перед австро-угорським монархічним уря­дом, діяли заодно з експлуататорами з інших націй, наживались на злид­нях і стражданнях трудящих, злочинно сприяли перетворенню умов їх життя в справжнє пекло.

Про народне горе, про страждання трудящих під тяжким соціальним і національним гнітом правдиво і сильно розповідали у своїх творах письменники-демократи.

Література демократичного напрямку на Україні в епоху імперіалізму розвивалася в складній непримиренній боротьбі проти буржуазно-націоналістичної декадентської літератури, якою на Східній Україні верховодив контрреволюціонер Винниченко з своїм підспівувачем у поезії Олесем та ін., а на Західній Україні — один з отаманів українсько-німецьких фаши­стів Донцов з своїми підголосками.

Характеристика, яку дав товариш Жданов антинародній контрреволю­ційній літературі тих часів у Росії, цілком може бути застосована до української буржуазно-націоналістичної літератури, яка, виступаючи під машкарою «модернізму», проповідувала зоологічний націоналізм, була ідейною зброєю української націоналістичної контрреволюції.

«Представники реакційного мракобісся і ренегатства в політиці і мистецтві» — українські декаденти були ідейним авангардом войовничої націоналістичної української буржуазії австро-німецької орієнтації, вели лінію на розрив одвічної дружби українського і російського народів, були лю­тими ворогами трудящих.

Традиції народної української літератури, традиції Шевченка, Федьковича, Марка Вовчка, в епоху імперіалізму продовжували письменники де­мократичного напрямку. Зазнаючи постійних урядових утисків, відбиваючи жорстокі наскоки з табору буржуазно-націоналістичної літератури, вони віддано служили народові. Сповнені палкої любові до рідної землі, до трудящих, виховані на передових ідеях творчості Шевченка і великої ро­сійської літератури, вони чесно служили справі розвитку вітчизняної культури.

Шевченко і російська революційно-демократична література відіграли свого часу визначну роль у формуванні світогляду Франка, допомогли йому стати постом-борцем, стверджувачем революційно-демократичних ідей. Для людей демократичних переконань Франко був взірцем письмен­ника, що, як вірний син свого народу, самовіддано служив йому, боровся за його соціальне і національне визволення.

«Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше».

Ці слова Черемшини досить повно і правдиво визначають місце і роль Франка не тільки в житті та діяльності одного з видатних західноукраїн­ських новелістів, але й в історії України загалом.

Багатюща творчість Франка викликала чимало наслідувачів і продов­жувачів. Все краще, передове, що було створено в західноукраїнській літературі в останню чверть XIX — на початку XX століття, стоїть в пря­мому чи опосередкованому зв'язку з величезним впливом на суспільне життя багатогранної діяльності Франка.

Наприкінці XIX століття в літературу на Західній Україні прийшла славна плеяда письменників — Лесь Мартович (1889 p., оповідання «Не-читальник»), Ольга Кобилянська (1894 p., оповідання «Людина»), Марко Черемшина (1896 p., оповідання «Керманич»), Василь Стефаник (1897 р, перші сім новел в часописі «Праця»).

Ставити поруч ці імена зобов'язує нас не тільки те, що вони майже одночасно виступили в літературі і що їх діяльність припадає на один історичний період, але насамперед той факт, що вони споріднені в ідей­но-художньому відношенні, їх літературна діяльність була співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, — письменників, що їх творчість живилася револю­ційно-демократичними ідеями Шевченка і великої російської літератури, ідеями пролетарської літератури, зачинателем якої був Олексій Макси­мович Горький.

Внаслідок діяльності цих письменників українська проза кінця XIX- початку XX ст. піднеслась на новий, вищий щабель. Про це з великою радістю і захопленням писав Франко у своїй відомій праці «З останніх десятиліть XIX в.», відзначивши, зокрема, заслуги в цьому талановитих прозаїків Західної України.

«Наша проза,— писав Франко,— під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини... набрала поетичного льоту, мелодійності, ніжності, грації та різнородності... Це гарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати».

Франко з гордістю відзначив, що мати такі таланти «не постилалась би ні одна далеко багатша від нашої література».

В «ріжнобарвній китиці індивідуальностей» (Франко) найближче один до одного стоять Мартович, Стефаник і Черемшина.

Вони йшли в житті поруч, зв'язані особистою дружбою; їх єднала спорідненість дум, мрій і тривог за долю покривдженого трудівника зем­лі — селянина, за долю українського народу; їх споріднювали погляди на роль, місце і завдання митця художнього слова.

Крім ідейної і тематичної спорідненості прози Стефаника, Мартовича і Черемшини, знаходимо багато спільного і в їх творчій еволюції, в худож­ньому методі й стилі. Вони розробляли жанр новели і дали класичні зразки його. Беручи за об'єкт для своїх творів правду життя, вони, для більш глибокого відображення її дбайливо працювали над словом і вне­сли багато нового в техніку художньої прози. Пишучи про народ і для народу, вони використовували фольклорні багатства, талановито наслі­дуючи народну поезію, як це було у Черемшини.

Відзначаючи спільні риси в творчості трьох видатніших українських новелістів, водночас не слід забувати, що, як творчі індивідуальності, вони займають кожен своє місце в літературі. Легенду буржуазно-націо­налістичних критиків про «школу Стефаника», до якої вони зачисляли Черемшину і Мартовича, сам Стефаник категорично заперечив і назвав її непорозумінням, вважаючи, що його побратими такі оригінальні талан­ти, що мішати їх «в якусь школу є просто гріх». Справедливість цієї думки Стефаника незаперечна.

Марко Черемшина - Іван Юрійович Семанюк — народявся 13 червня 1874 р. в с. Кобаки. Косовського повіту (тепер району Станіславської області), на Гуцульщині в селянській сім'ї. Коли хлопцеві було 2-3 роки його взяли на виховання дід і баба. Про діда і про життя в його гос­поді, серед буйної та пишної карпатської природи, Черемшина залишив найтепліші спогади. В автобіографії він писав: «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали і так красно та весело та любо набувались, красну бесіду, мали, мене вихвалювали, теплими до­лонями гладили, баранчиками та пукавками в бриндзі топленими та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили».

З такою ж любов'ю і пошаною згадував Черемшина про свого бать­ка — людину досить освічену. Під впливом свого приятеля — Юрія Федьковича, батько Черемшини любив читати книжки і навіть брався писати вірші. В його бібліотеці були твори Федьковича, Квітки-Основ'яненка, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, журнал «Правда» за 186& р. та ін.

Незважаючи на матеріальні нестатки, Юрій Семанюк вирішив дати ос­віту хоч одній своїй дитині. 1889 р., коли Іван закінчив сільську школу, батько одвіз його до м. Коломиї в гімназію.

Гімназія зустріла чотирнадцятилітнього хлопця непривітно. Навчання велося польською мовою, якої він зовсім не знав. Вчителі відсилали «хлопського» сина до гною, панки-гімназисти допікали мужицьким одягом, а коли Семанюк надів гімназичну форму — здіймали його на нестерпний глум. «Сам себе не пізнавав у панськім плахтю»; «соромився кожного кроку й утікав від людей»,— згадував він про ті часи у новелі «Карби», а в автобіографії для альманаха «Вік» записав: «З гімназії виніс я хіба обмерзіння (огиду — О. 3.) до галицької шкільної системи. Все з нетер­пеливістю арештанта дожидав я бувало яких-небудь ферій, щоб вирва­тись між народ у гори, де звичайно брали мене батьки за інструктора до своїх дітей».

Подібну огиду до порядків у Коломийській гімназії тих часів виніс і Василь Стефаник.

Згадуючи про те, якого глуму і насмішок йому довелося зазнати в гімназії, Стефаник писав у автобіографії: «Здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв».

Та незважаючи на це, Семанюк швидко опанував польську мову і вийшов в число кращих учнів. Син розумів, як важко було батькам його вчити, і тому намагався будь-що здобути освіту. «Незаможність моєї ро­дини, — писав він в автобіографії для альманаха «Вік», — приневолила ме­не вже від першого класу заробляти на себе лекціями».

Не задовольняючись офіціальною наукою, гімназисти таємно зібрали свою бібліотеку, в якій, як згадував Стефаник, було близько чотирьох­сот книжок російською, українською і польською мовами. Улюбленими авторами молоді були Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Добролюбов, Шевчен­ко, Мирний, Чернишевський, Некрасов, Гліб Успенський, Гоголь. З цієї товариської бібліотеки до рук Черемшини потрапили твори Шевченка. В колі товаришів і на самоті він читає і перечитує палкі рядки «Кобзаря», вивчає біографію поета, виголошує доповіді про його життя і творчість в гуртку гімназистів, сам пробує писати вірші.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат