На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Поезія Михайла Драй-Хмари

Реферати > Література українська > Поезія Михайла Драй-Хмари

Драй-Хмара належить до поетів, недооцінених щодо сили й значности свого таланту і неправильно оцінений щодо його місця в літературному процесі. Критика писала про нього мало, причому писали або друзі, або вороги. Друзі — маю на увазі рецензію О. Бурггардта на єдину збірку поета «Проростень» («Червоний шлях», 1926, ч. 10),— належачи самі до т. зв. групи неоклясиків, підтягали його під цю ж категорію, розглядаючи вияви інших стилів і світосприймань як ознаку недозрілосте поета. Вороги — большовицька критика — відчули ворожість і в його поезіях, і в колі його особистих зв'язків (з тією ж таки групою п'ятьох) і, не бувши зацікавленими в деталізації й докладній аналізі, зраділи нагоді заплямувати поета вже знайомою їм кличкою неоклясика, яка була в їхніх устах синонімом ворога. А що поезії Михайла Драй-Хмари через свою складність не здобули широкої популярності, а згодом були її просто вилучені, то назва неоклясика за поетом так і закріпилася. Новіша стаття про Михайла Драй-Хмару (В. Міяковський. Золоті зернятка.— «Наші дні» 1943, ч. 11) більше уваги приділяє біографії і особі поета, ніж його творчості, і теж лишає хибно дану характеристику поета нерушеною.

Розкриймо наперед нашу тезу й скажімо: поезія Михайла Драй-Хмари — це типова поезія символіста і притому видатного символіста, що має право на своє окреме місце поруч інших помітних представників нашого символізму. Спробуймо обргунтувати це на матеріялі «Прорісня».

З першого погляду нашому твердженю ніби суперечить той вірш, у якому Драй-Хмара викладає своє поетичне рrоfession de foi. Він починається словами:

Я світ увесь сприймаю оком,

бо лінію і цвіт люблю,

бо рала промінні глибоко

урізались в мою ріллю.

Оце деклярування любови до лінії й цвіту трактовано як нахил до неоклясичної пластичності!, до об'єктивного відтво­рення світу. Одначе вже кінець наведеної строфи показує, що поета лінія і цвіт ваблять не своїм об'єктивним буттям, а своїм заломленням у поетовій психіці, врізаністю в ріллю його душі, себто стороною суб'єктивною. Ще виразніше ці ірраціонально-суб'єктивістичні моменти виступають у продовженні поезії:

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п'янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

О. Бурггардт убачав у цьому відгуки акмеїзму, але це не так: поетові здаються повнодзвонними і п'янкими не слова, найбіль­ше пов'язані з речовим світом, як уважали акмеїсти, носії нової речевости в поезії, а слова небуденні, незвичайні, відмерлі слова неясного, не до кінця зрозумілого семантичного наповнення, слова з хитким значенням — типова символістична настанова.

Так само і початок іншої поезії:

Долі своєї я не клену:

бути луною, будити луну —

ми схильні тлумачити не як визнання поетом своєї літературної залежности від попередників і сучасників (той-таки Бурггардт), а як відгук романтично-символістичного світогляду, що вважає суть речей невпізнанною, а призначення поезії вбачає в тому, щоб збуджувати в душі читача ірраціональні і настроєві луни цієї далекої й недосяжної суті речей і явищ. І нарешті особливо красномовно про символістичні основи поетового світосприй­няття говорять рядки, що характеризують безпосередньо його творчий процес:

Епітет серед них (слів поезії) як напасть:

уродиться, де й не чекав,

і тільки ямби та анапест

потроху бережуть устав.

(«Я світ увесь сприймаю оком»)

Тільки ритмічної й строфічної схеми клясицизму ще може додержати поет, але образи (епітет) не вкладаються в ці раціоналістичні приписи, вони уроджуються спонтанно, як вияв зовсім іншого, ірраціонально нескутого світосприймання, вони виникають справді як напасть — коли підходити з погляду врівноважено-продуманого неоклясичного стилю. І такі й справді епітети Драй-Хмари. Що значить з погляду логічно-пластичного:

По залі голос малиновий

розливсь, як гесняний струмок

(«Пам'яті С. Єсєніна»)?

Як можна логічно сполучити суперечності:

Вона жива і не жива

лежить у полі нерухомо?

І навіть коли епітет здається спрямованим справді на змалювання зовнішности предмета, фактично в ньому часто заховується в Драй-Хмари зовсім інший поетичніш підтекст:

Струнка, немов порожній колос,

під ліхтарем співа сліпа.

(«Сліпа»)

Чому саме порожній колос? З першого погляду ідеться про зоровість, речевість: адже повний колос хилиться, порожній — стоїть струнко. Але чи не важливіша для поета тут внутрішня, емоційна схожість: це ж сліпу, спустошену людину порівнюється з колосом — саме звідси ірраціонально йде образ порожнього, спустошеного колоса.

Звичайно, хибно було б цілком відкидати елементи неоклясицизму в поезіях М. Драй-Хмари. Ці елементи є, їх не могло не бути в людини, особисто зв'язаної з таким впливовим літератором, як Мик. Зеров. Є в М. Драй-Хмари деякі суто споглядальні образи («Я пам'ятаю вечір тьмяний над Петербургом голубим. Морозний блиск... І над Ісаком — сизий дим» — «Пам'яті С. Єсєніна») або й цілі поезії — «І знов, як перший чоловік», що цілком вкладається в традицію пушкінсько-лермонтовських «Пророків» (пор. культ Пушкіна, проголошений Мик. Зеровим), описові пейзажі: «На прю стає холодний ранок» і «Бреду обніжками й житами». Але характеристично, що ці поезії датовані 1920—22 рр., а в пізніших елементи неоклясичні занепадають, а символістичні цілком запановують. Особливо яскраво це видно з зіставлення щойно названої поезії «Бреду обніжками й житами» (1920) з написаною на ту ж саму тему, але вже 1926 р., поезією «Мені сниться: я знову в Поділах», вміщеною в збірці (може, не випадково) якраз поруч, на сусідній сторінці. Перша з них цілком об'єктивно-пластична:

Бреду обніжками й житами.

Кругом волошки, дикий мак,

загони вбік — біжать ланами,

переливається байрак.

Не диха вітер, сонце — в плечі.

По межах, де збуяв пирій,

стрибають коники й щебече

десь жайворонок угорі.

І в сяйві все палає й мліє,

а вдалині, де небосхил

з землею злився, бовваніють

горби смарагдових могил.

Цілком об'єктивний малюнок — автор хоч і присутній, але його настрій не окреслений; а сама картина подається в суворій перспективі від близького (волошки, мак під ногами) до дальшого (байрак, загони) і найдальшого (горби на обрії). І та ж картина поля в гарячий літній день у поезії 1926 р.:

Мені сниться: я знову в Поділах,

на гарячій землі лежу.

Голубіє юга сизокрила,

і дзвенить над ухом жук.

А кругом молоко гречки,

наче море яке запашне...

Сонце спустило вервечки

і колисає мене.

Я з землею зрісся — не вирну,

тільки чую під спів бджоли,

як ремиґають сумирно

десь на стерні воли.

Перспективи вже нема, жук над ухом, сонце і воли — близьке й далеке — все переплуталося, бо й природа існує вже не сама по собі, а для поета (сонце колисає поета), появилися цілком ірраціональні образи (сизокрила юга літнього дня) — і все це виправдане тим, що елементи об'єктивного опису, поскільки вони тут є, цікавлять поета не самі по собі, а як знаки його внутрішнього стану, його зростання з землею, його розчинення в зануреному в спеку всесвіті. В поезії запанувало суб'єктивне, вона живе вже не пластикою світовідтворення, а збудженням знаків невидимого й душевного в видимому й зовнішньому.

З цим пов'язана й кількапляновість більшости поезій Драй-Хмари, така типова для символізму:

Під блакиттю весняною

сушить березень поля,

і співає підо мною

очервонена земля.

Чому очервонена? Це можна розуміти і як характеристику освітлення, і як образ землі, по якій пройшла революція. І так вся ця поезія написана, що не скажеш достоту, що ж описує в ній поет: весну чи революцію. Ще многозначніші, приміром, кінцівки поезій «Ще губи кам'яні» або «Серпневий прохолонув вар». Остання поезія — ніби опис серпневого вечора, але кінцівка:

Вдягає ніч жалобне рам'я.

О, хто це ранить утлу пам'ять?

День одгорів. Давно.—

раптом переводить читача у внутрішній світ поета. Ми не можемо сказати, про що пам'ятає поет і що нагадав йому серпневий вечір, ми не можемо розкрити конкретного змісту і причинової зумовлености його переживань, але ми відчуваємо в цих лаконічних бліках поетичного слова якісь таємничі для нас, а може, й для самого поета, його переживання.

Є багато цілих поезій, які годі розшифрувати логічно. Ось один з багатьох можливих прикладів:

Стогнала ніч. Вже гострі глиці

проколювали більма дня,

і синьо-золоті грімниці

дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада,

а ти, опалена, в огні,

ти, вся любов і вічна зрада,

летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,

впивались очі в образи,—

а ти розпліскувала цебра

передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,

ти пролила своє дання —

і світом гомін і стрілиці

дзвінкокопитого коня.

(«Шехерезада», II)

Що тут оспівано: світанок, грозу, революцію, поетову коханку? Можливо, щось одне, можливо, все це (і, може, й багато іншого) разом. Суть цієї поезії в її многопляновості, многозначності, в тому, що всі пляни співіснують відразу, як це буває в символістів, а не виключають один одного, як це буває в клясицистичнпх поезіях-алегоріях. Шукати тут одного логічного змісту було б такою ж недоречністю, як та, що її виявив на початку XX сторіччя якийсь петербурзький добродій, що, не розумівши символістичної поезії Ол. Блока, дав оголошення в газеті, що виплатить винагороду тому, хто розшифрує йому певну, названу ним поезію Блока. Марні сподівання. Суть символістичної поезії саме в одночасному існуванні, переплетенні, набіганні різних змістових плянів. І якби навіть автор схотів сам подати один зміст цієї поезії, — то ми мусіли б йому не повірити.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат