На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Розвиток кінематографії. Діяльність О.Довженка

Реферати > Література українська > Розвиток кінематографії. Діяльність О.Довженка

1. Розвиток кінематографії в Україні

Сімдесятип’ятирічний шлях Довженківської кіностудії славен ділами й іменами багатьох митців. Не раз їхні фільми представлялися на престижних кінофестивалях світу. Серед здобутків — 75 нагород міжнародних і 65 всесоюзних кінофестивалів, 17 державних і 9 республіканських премій. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії за фільм “Райдуга”. А почалася біографія концерну в далекому 1928-му, коли в недобудованому павільйоні ночами (бо вдень тривало будівництво) йшли зйомки першого фільму “Ванька і Месник” Аксеня Луніна. Того ж року було знято ще дві короткометражки — “Ясла” Кауфмана й “Одинадцятий” Вєтрова. До речі, з ім’ям Дзиги Вєтрова пов’язана поява звукового документального кіно “Симфонія Донбасу”. Фільм широко демонструвався за кордоном, і Чарлі Чаплін із захватом про нього сказав: “Не уявляв, що індустріальні шуми можна зробити такими привабливими”. У 1929 році було знято вже 10 фільмів. Але такого визнання, як “Земля” Довженка, не досяг жоден. На Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків з 26 країн світу цей фільм зарахували до 12 найкращих стрічок усіх часів і народів. А перший звуковий фільм майстра “Іван” було піддано нищівній критиці. Довженко був змушений покинути Україну і переїхати до Москви. Там він знімає “Аероград” і на вимогу Сталіна — “Щорса”. А на його рідній кіностудії залишилися соратники й однодумці — Данило Демуцький та Юрій Екельчик. Вони знаходили нові засоби, котрі могли б передати всю велич поетичного бачення дійсності. Майстер героїко-патріотичної теми Ігор Савченко прийшов уже відомим митцем з творчим почерком і уподобанням. Його першим твором, знятим у наших павільйонах, стали “Вершники”. Він найпершим увів в українське кіно тему партизанської боротьби у роки громадянської війни. А далі були історичні полотна “Богдан Хмельницький”, “Тарас Шевченко” і знову ж воєнної тематики “Третій удар”. Ці три стрічки були удостоєні сталінської премії. Серед новаторів національного кіно був талановитий скульптор і режисер Іван Кавалерідзе, що намагався перенести скульптурні форми на екран. Це особливо помітно в його ранніх творах. Він також одним з перших став знімати історичне кіно (“Перекоп”, “Коліївщина”) і навіть кіноопери “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”. Його роботи відзначаються історичною інформативністю, достовірністю і культурою зображення. У тридцяті роки відбувалося становлення кіностудії. Майстри освоювали звук. І це збагатило палітру кінотворів. Тоді ж з’явився й колір. Режисер Екка зняв “Сорочинський ярмарок”, використаши всі ці нові можливості техніки.

Згідно з кремлівською політикою українське кіно розвивалося в контексті російського. На Київську кіностудію приїздили попрацювати режисери з Москви: Іван Пир’єв, Марк Донськой, Михайло Ромм... А образи українського народу втілювали російські актори Михайло Жаров, Борис Андрєєв, Микола Крючков. Ці тенденції посилилися під час Великої Вітчизняної війни. Кіностудію евакуювали до Ашхабада. Там було знято фільми “Як гартувалася сталь”, “Партизани в степах України”, “Літа молодії”. А 1943 року Марк Донськой на цій базі зняв “Райдугу”, де Наталя Ужвій у ролі матері-партизанки потрясла світ. “Нескорених” Донськой зняв 1945-го вже у Києві. Це був перший повоєнний фільм — і одразу світовий успіх! Золота медаль Венеціанського кінофестивалю.

Наступною мистецькою подією став “Подвиг розвідника” Барнета. Тема війни ще довго не сходила з екрана. Кожне покоління розповідало про неї по-своєму.

П’ятдесяті роки стали важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало. Але після ухвалення постанови про розширення кіновиробництва 1952 року життя на студії завирувало знову. Повернулися фронтовики (Віктор Івченко, Юрій Лисенко), прийшла молодь з інститутів (Сергій Параджанов, Володимир Іллєнко, Юрій Іллєнко). Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: “Капела бандуристів”, “Капела “Думка”, “На крилах пісні”. Пішли в діло й театральні постановки “Украдене щастя”, “Мораль пані Дульської”, “Сто тисяч”... Серед фільмів-екранізацій найбільша удача — “Дорогою ціною” Марка Донського за повістю Михайла Коцюбинського. Британська академія кіно назвала його найкращою зарубіжною картиною 1958 року. А в 1965-му таку ж оцінку здобули “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.

Взагалі шістдесяті й сімдесяті роки стали для кіностудії часом піднесення. Надворі стояла хрущовська відлига. Тільки завдяки їй змогли з’явитися “Тіні”. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. Але ця стрічка стала останньою, знятою майстром у Києві (до цього були “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія”). Довженківці шанують митця, і пам’ятник біля першого павільйону — яскраве свідчення того.

У ряду поетичних кінотворів цього періоду “Вечір на Івана Купала”, “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Камінний хрест”, “Пропала грамота”. Окремо розробляється і поглиблюється тема війни. Леонід Биков знімає “Ати-бати, йшли солдати” та “У бій ідуть самі старики”. У першій стрічці він розповів про долю покоління, для якого суворі роки війни стали першим життєвим іспитом і школою мужності. Його “старики” — то юні офіцери, що мають невеличкий досвід ведення повітряних боїв. У фільмі “Ати-бати, йшли солдати” мовиться про спадкоємність поколінь. Діти тих, хто не повернувся з війни, намагаються жити, порівнюючи свої вчинки з високими громадянськими якостями загиблих батьків. Світла поетика фільмів Бикова — щира дяка за їхній світлий подвиг. Велику роботу, присвячену партизанському рухові, здійснив Тимофій Левчук, знявши трилогію “Дума про Ковпака”, де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби народних месників з фашистами. Головну роль виконав Кость Степанков.

Звичною темою кіно вісімдесятих стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе і стоїть перед дилемою: щось змінити чи плисти за течією (“Польоти уві сні та наяву”, “Автопортрет невідомого”, “Балаган”). Знято низку творів про стосунки учнів з учителями, батьками, дорослими (“Благі наміри”, “Одиниця з обманом”, “Мужчини є мужчини”). Вийшло в світ і багато дитячих фільмів (“Чорна курка, або Підземні жителі”, “Фантастична історія”, “Капітан “Пілігрима”, “Золотий ланцюг”).

А Григорій Кохан зняв фільм “Ярослав Мудрий”, що розповів про нашого славного предка, чия прогресивна політика, висока культура, життєва мудрість і людяність навіки збереглися в народній пам’яті. Ще один історичний фільм створив Юрій Іллєнко. Його “Легенда про княгиню Ольгу” присвячена часам Київської Русі, розквіту культури і прийняттю християнства на нашій землі. А ось 1986 рік увійшов у історію чорнобильською трагедією. Один з її хронікерів Володимир Шевченко працював на нашій кіностудії. Його остання робота “Чорнобиль. Хроніка важких тижнів” стала професійним подвигом режисера. Він помер від променевої хвороби у 1987-му. З’явилися й художні стрічки про аварію. У фільмі Миколи Бєлікова “Розпад” у центрі уваги — поведінка людини в екстремальних обставинах, які виявили її сутність. Картину було високо оцінено — Золота медаль Венеціанського кінофестивалю та Гран-прі у Сан-Тандері (Іспанія). Мали міжнародний успіх і стрічки Юрія Іллєнка “Лісова пісня” (приз кінофестивалю у Вільнюсі) та “Лебедине озеро. Зона” (премія Фіпресі на Каннському кінофорумі). Державною премією було вшановано “Польоти уві сні та наяву” Романа Балаяна. Але рекордсменом стала “Чорна курка, або Підземні жителі”. Картина здобула п’ять міжнародних та три всесоюзні відзнаки. Тоді ж для найповнішої реалізації молоді при кіностудії створили творче об’єднання “Дебют”. Там свої перші фільми зняли Галина Шигаєва, Анатолій Матешко, Олександр Візир. На жаль, воно проіснувало тільки сім років. Настали дев’яності, які потіснили кіномистецтво. Прийшла ринкова економіка з її жорстокими законами: зробив — продай. Тому як відгук на попит виходять розважальні й інші “доступні” жанри — детективи, пригодницькі стрічки. Це був час суворого іспиту. Але українська історія і культура знайшли своє втілення на екрані. З’являються “Гетьманські клейноди”, “Страчені світанки”, “Вінчання зі смертю” та фільми- біографії “Із життя Остапа Вишні” та “Іван Миколайчук. Посвята”. І знову кінематографістам допомагає вижити література. За останнє десятиріччя екранізовано Миколу Куліша (“Зона”), Михайла Коцюбинського (“Подарунок на іменини”), Гната Хоткевича (“Камінна душа”). А за творами Тараса Шевченка було знято “Прометея”, “Назара Стодолю”, музичний фільм “Наймичка” і першу українську стрічку-балет “Лілея”. У цей важкий час дебютували режисери Андрійченко, Маслобойщиков, Домбровський. З новими успіхами повертаються з фестивальних орбіт фільми, і, незважаючи на всі негаразди, довженківці не зупиняють кіновиробництво.

Долаючи труднощі, наші митці створили знакові фільми: “Молитва за гетьмана Мазепу” (Іллєнко), “Шум вітру” (Маслобойщиков), “Мамай” (Санін). Фільм Саніна справді видатний: став подією, явищем, як колись “Тіні забутих предків”. На моє глибоке переконання, він відродить поетичне кіно. І зовсім не випадково вперше за свою сімдесятип’ятирічну історію кіностудія імені Довженка побореться за “Оскара”.

2. Діяльність і життя О.Довженка

Стати справжнім мистцем — значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка — «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — завоювали йому цілии світ; але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку. Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, Росія так заховувала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Европі й Америці. А оцінили його у вільному світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіна, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один із першого десятка провідних мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму. «Перший поет кіна» — так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму» (видання 1939 і 1947); «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномистців, зокрема Франції і Англії», — пише Жорж Садуль у своїй «Історії мистецтва кіна» (Париж, вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Довженка — твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіна» (Нью-Йорк, 1957); «Земля» Довженка -— це твір генія; йому мусіли відступити перше місце російські кіномистці Ейзенштейн і Пудовкін — пише Айвор Монтегю у своєму есеї «Довженко — поет життя вічного» (міжнародний кіноквартальник SIGHT AND SOUND, Лондон, ч. 1, літо 1957). Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно. Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто нічого не сказав про причини. Правда, польський часопис у Варшаві «Trybuna Ludu» (4 січня 1957) у статті К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив, що Довженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили замовчати і що «великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половині слова, залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике». Так, але Польща тепер не належить до «Заходу». На Заході майже не знають про роки погрому України і її культури (1930—34) і про те, що Довженко за свої фільми «Звенигора» і «Земля» був проклятий у пресі як «український буржуазний націоналіст», що він стояв під загрозою розстрілу. «Мене заарештують і з'їдять», — казав він тоді у родині знаного маляра Василя Кричевського (О. Плавський. «Олександер Довженко», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА, Мюнхен, ч. З, 1957). Довженко подбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: він 1939 року написав «Автобіографію» (опублікована посмертно в київському журналі «Дніпро» за грудень 1957), а також залишив свої передсмертні «Записні книжки», що по його смерті появилися в уривках під заголовком «Нотатки і матеріяли до «Поеми про море»» («Дніпро», чч. 6 і 7, 1957). Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». Довженко спробував був одкупитись фільмом про індустріялізацію — «Іван» (1931), але нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціятиви, а чи, може, й за порадою «згори» — Довженко 1934 року тікає з Києва (де тоді масово арештовували і стріляли українську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Й. Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися». Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв ролю його спасителя, записав його у російські кіномистці, поставив його на працю в Мосфільмі, сам дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом міжнародний успіх «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі» присвоїв російській кінематографії. Це останнє не було трудно: на Заході мало хто бере серйозно конституцію СРСР як союз рівноправних республік; російське і совєтське, СРСР і Росія — там часто сприймають як синоніми. Довженко у зустрічах із закордонними кінознавцями і кіномистцями мусів видавати себе не за українського, а за «совєтського». Він мусів прилюдно вдавати із себе щасливого і байдужого до розгромленої України: «Стоячи на березі Тихого океану і дивлячись на захід, я згадував Україну, і вона постала перед моїми очима у своєму справжньому розмірі, десь там далеко на заході в лівому кутку, і це помножило мою гордість громадянина великої Радянської країни». За темами Сталіна Довженко поставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1936—37) і «Мічурін» (1948). Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в Росії! і ні один із них не дорівнювався його «Землі», не додавав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик. Це марнотратство генія в чужому полоні точило здоров'я Довженка. «Мені зараз сорок п'ять років. Признаюсь, я дуже втомився», — пише він 1939 року. В його душі ставались величні уявні українські кінотвори, він уже зібрався писати сценарій для свого фільму за повістю Гоголя «Тарас Бульба» — Сталін змусив його робити «Мічуріна» (тоді як шанованого Довженком геніяльного українського садовода Семеренка Москва замучила в концтаборі). Між іншим, в «Мічуріні», першім кольоровім фільмі Довженка, є такий момент: творець нових форм, утративши свою дружину, остався ізольований, самотній, невизнаний. З яскравих кольорів саду трагічна постать садовода переходить раптом у чорноту вітряної осінньої ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть... Це ситуація Довженка після заборони «Землі» і вигнання з України. Друга світова війна викликала була надії в Довженка на якісь переміни в загальній ситуації, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до України (він зробив хронікальні фільми «Визволення» — 1941, «Битва за нашу рідну Україну» — 1943 та «Перемога на Правобережжі» — 1945). Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний вільнолюбний дух. Цей духовий і політичний ріст та героїзм української людини надхнув Довженка написати «Повість полум'яних літ» (1944—45). Проте надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946—52 років.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат