На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Спогади про Івана Франка

Реферати > Література українська > Спогади про Івана Франка

25.IX 1883 р. здала я кваліфікаційний іспит у Львові і вернулась до Бібрки, де учителювала вже 2 роки. Довгі осінні вечори присвятила того року науці арифметики і геометрії. Хотіла підготовитися до іспиту на вчительку до середніх шкіл, щоб дістатися до більшого міста. В Бібрці світ мистецтва для мене був зачинений, умов до творчості не було.

Книги дорогих мені поетів відклала, а мрії свої про творчу працю поховала... Осіння декорація — мелодра­матичний настрій... Не хотіла стрічатися з давнішими знайомими. Не хотіла вертатися до теперішнього «milieu». Здається, я знов на щабель вище зійшла, та див­люся на світ інакше, як люди. Ніщо для мене не Існує. Не знаю, чия вина, що я самітна. Може, ніхто не винен і нічого незвичайного в моєму житті нема. У мене тільки вдача поетеси — і туга за виявленням свого «я».

Заглиблена в правилах Піфагора, з великим здивуван­ням відібрала [я] в перших числах листопада лист, адре­сований до мене незнайомим, характеристичним письмом. Був це перший лист від І. Франка. Незнайомий, але споріднений духом,— вирішив мою долю... Від того часу почалося наше листування, що припинилося з його смер­тю 1916 р. З великої епістолярної спадщини збереглась ледве половина. Ці листи цікаві для графологів.

Початкові листи довгі, писані ще як до незнайомої товаришки-поетеси. Зміст їх — це самі вказівки, поради і наука великого митця слова. Одначе від хвилини, коли Франко 14. XII 1883 р. приїхав до мене, до Бібрки, щоб вкінці особисто познайомитися зі мною, — зміст його ли­стів змінюється, і, як пише сам, він «ударяє в інші ніжні струни». Листи ті, як особисті документи людини, багато виявляють про автора, та вони призначені для одної тільки особи.

Іван Франко у своєму першому листі просить вибачен­ня, що не знайомий особисто. Знає мене тільки з опові­дання учителя Є. Гордієвича (про нього писала в «Спо­гадах учительки») і проф. Партацького, редактора «Зорі», котрому я ще ученицею посилала свої повісті й оповідання. Проф. Партицький дав до оцінки мої повісті Франкові, який був тоді співробітником журналу «Зоря». Між сторінками мого рукопису, через неувагу, залишився мій вірш «Згадай мене, милий», писаний олів­цем, який я не думала і не хотіла посилати до Друку. Та, власне, цей вірш подобався Франкові. Він зацікавився авторкою і тому написав до мене. В тому листі перепро­шує, що поправив мій вірш. Щирими і дружніми словами заохочує мене до творчої праці й обіцяє свою допомогу в моїй творчій роботі. В тому листі каже, що зможу з ко­ристю працювати на ниві рідного письменства, але радить писати тільки вірші.

Коли у моїй відповіді на той перший лист Івана Яко­вича пишу йому: «Гадаю, що мені треба лишитися при прозі», — він зараз же в другому листі відповідає: «По перечитанні Вашої повісті «Настрій душ» я переконаний, що у вас більша спосібність до писання поезії». Але «сенс», — як пише Франко,— усієї моєї бесіди є такий: «Я радив би Вам перечитати собі де-небудь в граматиці «прозодію» і «будову вірша», ''познайомитись, що таке ямби, хореї, дактилі, амфібрахи і всі інші того роду дивогляди. А відтак читати поезії чільних майстрів. Ко­ли б, може, у Вас не було такої книжки, де було б що-небудь про «прозодію» (є про неї в граматиці Осадци), то, будьте ласкаві написати мені — я зараз вам вишлю». Дальше радить познайомитися з архітворами світової поезії і зазначає, що «без великої праці і без широкого знання не можна написати що-небудь великого і вічно живучого». Лист закінчує словами: «Рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвою, рад би бачити Вас оздобою красою нашої рідної літератури. Надіюсь, що Ви не будете вважати зухвальством і нескромністю того мого бажання — Вас пізнати, котре випливає тільки зі щирого почитання Вашого таланту і з дбалості про його якнай­кращий розвій».

У першому листі надіслала я свій вірш «Чия вина?», друкований в «Зорі» і в першому виданні «Рrіmа vеrа». У другому листі Іван Якович постскриптум відписує: «Засилаю Вам на карточці Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. Побачите самі, що, як лиш можу і вмію, стараюсь не затерти Вашої мислі і не здути того ніжного пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір. Конечно, я надіюсь, що Ви швидко й самі так запануєте над формою, що не будете потребувати допомоги від такої незручної руки, як моя».

Так поступив мій учитель з першим віршем, який я йому вислала. Характеристичне те, що він старався не змінити моєї думки, виправляв тільки форму.

В моєму рідному місті Миколаєві міщани говорили діалектом, яким не можна було писати мистецьких тво­рів. Українська мова не була тоді літературно вироблена. Наша інтелігенція говорила польською або німецькою мовами. В учительській семінарії викладовою мовою була польська. Недостатнє знання нашої мови було при­чиною недосконалої форми моїх віршів.

У наступному своєму, третьому, листі Іван Якович на­вчає мене, яке завдання справжньої поезії. В наведених строфах своїх віршів зазначує, яким ритмом писаний вірш: «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни». Ті довгі листи — повні наук, вказівок, і його зацікавлення до незнайомої — це доказ його пожертвування для ідеї.

Франко, як співробітник «Діла», мусив писати довгі статті «про податки, банки, каси, статистику, і економію, і чортзна-що такого», одначе при тій щоденній, важкій праці — знаходив час, щоб навчати мене, відкривши мою спосібність і хист до творення поезії.

На запитання Івана Яковича, чому пишу самі еротичні речі, я надіслала йому вірш «Все никне, все гасне на життя дорозі». Вірш помістив у наступному номері «Зо­рі», а в листі до мене пише: «Вірш той свідчить, що Ваша думка виривається з рамок любові і вилітає на широке поле». Коли до інших моїх двох листів не долучила вір­шів, Іван Якович питає: «Що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж це так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш., а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи, може, я своїми науками знеохотив Вас до пи­сання віршів? З Вашого останнього листа щось подібне видко, в такім разі я дуже жалую своїх наук. Але ні. Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії,— того ніяка наука не знеохотить, то й і з затрутого зілля потрафить мід виссати, як бджола. Того я не боюся за Вас. Тіль­ки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете. Я знаю й сам, що Вам усяка праця над собою не легко приходить при навалі урядо­вої роботи, і для того я так само, як і Ви, рад би, щоб Ви видобулися з тої поганої Бібрки, перенеслись, наприк­лад, до Львова, де б могли, крім праці на хліб, працю­вати над своєю освітою, виправляти свої сили. Я знаю дуже добре, що Вам шкода тратити сили і вік на учи­тельство».

І правда, при важкій учительській праці не мала стіль­ки вільного часу і настрою, щоб писати мистецькі вірші. Втомлена по науці і під впливом осінньої непогоди, на­писала лист до Івана Яковича. У забутті, що це лист, змалювала свій настрій в недоладному вірші. Іван Яко­вич у своїй відповіді змальовує здивування, що я сідаю до листа і рівночасно пишу вірш. Тому навчає мене — в який спосіб писати вірші: «Над змістом треба поду­мати, а над формою вірша треба попрацювати. По на­писанні відложити на деякий час. Опісля перечитати вірш голосно, щоб відчути, де є які хиби. Аж тоді пере­дати до друку».

Коли весною 1885 р. був поет у мене в Бібрці і ми «по білих пролісках» йшли на гору, з котрої розгортається гарний вид на місто, Іван Якович відтак пише в своєму листі: «Вид Бібрки від каплички — дуже гарний, пропо­ную Вам, щоб Ви описали його, розуміється, віршами. Це була би перша (а, властиво, друга по «Бескидах») Ваша проба описової поезії. Ану ж бо, трібуйте — як Вам це вдасться. Звичайно, чим більше в опис внесете свого «я», свого власного серця і чуття, тим він буде інтересні­ший і цікавіший. Заразом це привчить Вас обмежувати крила своєї фантазії, дивитись поетично на речі близькі, видобувати поезію з дійсності, це зробить Вас поеткою більше реалістичною, ніж Ви досі могли показатися. Я дуже бажав би, щоб Ви перейнялися гадкою й доложили всіх сил до такого кроку. Коли Вам раз не вдасть­ся, робіть другий і третій раз, на інший спосіб, іншою дорогою, але робіть, «Übung macht den Meister».

Коли надіслала вірш своєму учителеві «Я ваша», він пише мені: «Вірш є, безперечно, найліпший з усього, що Ви досі написали, і буде окрасою нашої лірики. Дуже тим не гордіться, але, проте, мушу Вам замітити, що Ви на ковзкій дорозі. Покиньте етери, і хвилі, і соловіїв, і мотилів — усе дрянь, не варта Вашого пера, глядіть на речі трохи реальніше, а то пісні Ваші швидко зовсім розпливуться в тони і перестануть бути зрозумілими для людей. Посилаю Вам Шевченка «Марію». Це, на мою думку, найкраща перлина нашої поезії, — читайте її, і вчи­туйтесь добре, і пильно придивляйтесь, як можна речі, на око прозаїчні, піднести до високої поезії. Для Вас ко­нечне є студіювання поезії — української, реальної».

Мої вірші — «Повій, вітре, повій, буйний» і «Встала рано, затужила» — прийняв Іван Якович з радістю, як . сам писав: «На мене Ваші обі коломийки зробили вра­ження дуже приємне, бачу в них поворот до реалізму і мелодії народних пісень».

Коли послала я вірш, писаний на народний мотив, «Любиш чи не любиш — то мені байдуже», — у своєму листі Іван Якович відповідає мені: «Любиш чи не лю­биш» — друкований і подобається людям: бачать новий зворот у Вашій ліриці, від Конопніцької до народних пісень. «Українська дівчина, раз тільки кохаюча» всюди стрічає опозицію, от і Белей (редактор «Діла») вчора носом крутив. Ось для Вас наука — писати в поезії і всю­ди тільки правду, то є тільки те, про що Ви переконані, що це так. Що напишете про себе саму, це буде найпевніше, — що про других, .те вже треба через дуже тонке сито сіяти».

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат