На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Творчість та життя Л.Костенко

Реферати > Література українська > Творчість та життя Л.Костенко

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відо­му чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Баладу, авторство якої приписується легендарній народнійпоетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літера­турах. Досить назвати імена письменників, які в сво­їй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораков­ський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озер­ська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забаш­та, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянська, що сама балада перекладена росій­ською, польською, німецькою, угорською, французь­кою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літе­ратурі матеріал.

Її твір розкриває нам багатство людських характе­рів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в слові, повторю слідом за Михайлом Доленгом — слові класичному. І водночас «Маруся Чурай» — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня до­цільність використання архаїзмів та історичних реа­лій, звукове й ритмічне багатство вірша, його плас­тичність, залежність від «партії» дійової особи, зна­чущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Кос­тенко бачила не самоціль, але й не суто «виробничі» засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в розду­мах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, «краєсогласія» — «донеї — козакові — до свиней, і — до любові»,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущіль­нюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротво­рення.

Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контек­сті новітньої історичної романістики, Микола Іль­ницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притче­вий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У «Марусі Чурай» морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і люд­ських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє істо­ричною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них». Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай» відбувається за законами внутрішньо доцільної взаємопов'язаності кожної де­талі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому ви­ростають одна з одної, заперечуючи суто подієво­побутове своє значення і висвічуючи концепту­альну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі тав народнопоетичній традиції «ходи», а й — і в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соці­ально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаю­чи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: «Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про «піснетвор­ство» героїні витісняє всі інші» . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби укра­їнського народу за незалежність в середині XVII сто­ліття. Сам гетьман Хмельницький

...дивував, безмірно дивував,—

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Не­скоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: «Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить». Єдина мучить думка: з якої причи­ни перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої «слова самі на голос навертались, як сльози навер­таються на очі». І вибухає на суді («Увесь блідий, аж під очима чорно») полтавського полку обозний Іван Іскра:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяють­ся герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!» — ставлення Богдана Хмельниць­кого, «Пісень немає — і мене нема» — самої Марусі Чурай, а з іншого — «При чому тут пісні?» — Горба­ня, «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» — старої Бобренчихи...

Як справжній художник, Ліна Костенко не розста­вила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посла­нець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це вихо­дить? Зрадити в житті державу — злочин, а люди­ну— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й со­ціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигу­ком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Украї­ну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,— каже,— гордий. З ним не звариш ка­ші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то ве­лика туга, а серце в неї горде і трудне»). Симптома­тично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса про­тиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козаць­кої республіки — Запорожжя. «Полтава карає спів­ця»,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розу­міє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «од­неньке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Мару­сині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогод­ні, а й підуть у майбуття.

...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хво­ру на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Ма­русиними, піснями вирушає в похід Полтавський ко­зацький полк:

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, не­праведного судилища? Небагато:

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити леген­дарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними ви­творами, круто замішаними на гіркій сльозі та не­зламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафік­совано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Ша­ховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьо­годні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої ви­разності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат