На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Договірно-правове забезпечення системи українсько-польських культурних зв’язків у пострадянський період

Реферати > Міжнародні відносини > Договірно-правове забезпечення системи українсько-польських культурних зв’язків у пострадянський період

Розробка договірно-правової бази міждержавних українсько-польських стосунків у 90-х роках ХХ ст. виявилася процесом, який зазнав впливу демократичних змін у всій Європі. Його тривалість та насиченість, поступова зміна пріоритетних геополітичних орієнтирів обох країн дали вітчизняним історикам і політологам підстави виділити ряд етапів у відносинах між незалежною Україною та Польщею.

Працюючи над цим, учені (зокрема І. Мельникова) відзначають, що нові засади зовнішньої політики України було сформульовано у проголошених Верховною Радою Декларації про держав­ний суверенітет від 16 липня 1990 р. та Акті незалежності від 24 серпня 1991 р., затвердженому всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. [4, 59].

У цьому сенсі обидва документи спрямовувалися насамперед на утвердження нашої держави як рівноправного суб’єкта міжнародного права, на забезпечення її територіальної цілісності, недоторканості кордонів, врахування іншими народами національних інтересів українців, поширення образу України як надійного партнера для міждержавної співпраці. Їх здійснення мало ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних норм і міжнародного права – добровільності, взаємоповаги, рівноправності, невтручання у чужі внутрішні справи [4, 60].

Зміна геополітичного становища країн колишнього соціалістичного табору потребувала і відповідного теоретичного обгрунтування. Традиційно ним вважається комплекс двосторонніх угод, спрямованих на врегулювання практичних контактів між певними державами світу. Так, Д.Горун і В.Глібов розробили такий подібний до запропонованого Л.Чикаленко й О.Васильєвим [12, 159] варіант періодизації українсько-польських стосунків[3, 17-18]:

підготовчий (1990 р. – 1 грудня 1991р.) – включає в себе дії української та польської сторін щодо розбудови відносин в умовах неповного суверенітету України. До них належить схвалення Сеймом Республіки Польща 27 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Підвалини якісно нової прямої двосторонньої співпраці було закладено у Декларації про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписаній 13 жовтня 1990 р. у рамках офіційного візиту до Києва Міністра закордонних справ Польщі К. Скубішевського.

Щодо питань культури, то в документі наголошувалося на необхідності поліпшення становища відповідних національних меншин в обох країнах. Збереження їх самобутності мало стати запорукою зближення українського та польського народів, етнічно і політично споріднених. Визнавалася потреба примноження позитивної спадщини багатовікових взаємин між ними.

“романтичний” (1 грудня 1991 р. – початок січня 1993 р.) – його характерними ознаками є пошук політичних партнерів серед великих держав, таких як ФРН, США, при одночасній мінімалізації стосунків з Росією. Головні події: 2 грудня 1991 р. Польща першою у світі визнала незалежність України, 8 вересня 1991 р. досягнута домовленість про обмін надзвичайними послами, 4 січня 1992 р. відбулося встановлення повноцінних дипломатичних стосунків. 18 травня 1992р. у Варшаві, під час першого офіційного візиту Президента України Л.Кравчука до Польщі, укладено Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво.

Таким чином, у цей період активно велася легітимізація українсько-польських контактів. З другого боку, не вистачало конкретної роботи по зміцненню міждержавних зв’язків. Польща обережно ставилася до спроб нашої країни встановити тісніші відносини з Німеччиною.

“прагматичний” (січень 1993 р. – кінець 1995 р.) – розпочався з приходом до влади в обох державах прагматично налаштованих прем’єр-міністрів: Л.Кучми та Г.Сухоцької. Цей етап відзначався, на думку В.Глібова і Д.Горуна, деякою стагнацією у двосторонніх відносинах. До його позитивних здобутків можна зарахувати організацію Консультаційного Комітету Президентів України і Польщі - результат відвідин Києва 24 – 26 травня 1993 р. Президентом Л.Валенсою. Тоді ж розпочалося співробітництво обох країн з міжнародними організаціями, зокрема з НАТО [3, 17-18].

Події наступних років дають змогу нам доповнити періодизацію українсько-польських стосунків у 90-х рр. ще двома етапами:

“стратегічне партнерство” (1996 р. – березень 1999 р.) – міжнародні стосунки цього типу передбачають, що їх суб’єкти дотримуватимуться спільної лінії у зовнішніх відносинах, політики найбільшого сприяння в економічному співробітництві, взаємно здійснюватимуть посильну допомогу щодо вступу у європейські структури: ЄС і НАТО, активізують взаємодію у всіх галузях життя і на всіх рівнях – від загальнодержавного до локального.

Як найважливіші віхи у розробці цієї концепції можна назвати такі події. В ході державного візиту Президента України Л. Кучми до Польщі 25-27 червня 1996 р. керівники сусідніх держав уклали Спільну декларацію Президентів України і Польщі, яка, підсумовуючи досвід двосторон­нього спілкування, проголосила новий курс. Конкретизовано цей намір було у Меморандумі стратегічного партнерства між Польщею та Україною, підписаному найвідомішими політиками наших країн [3, 20-21].

Моральне право твердити про досягнення такого рівня відносин дала Спільна заява Президентів України і Польщі “До порозуміння і єднання”, завірена їх підписами під час візиту в Україну А.Кваснєвського [12, 157-158]. Поява цього документа стала можливою тільки після серії зустрічей політиків і науковців з обох країн, спрямованих на усунення негативних стереотипів в українсько-польських стосунках, що вкорінилися у суспільній свідомості впродовж віків. Хоча україно- та полонофобські настрої подолати дуже важко, перші кроки на цьому шляху виявилися вдалими і перспективними.

“пріоритетне стратегічне партнерство” – під такою умовною назвою можна виділити період українсько-польських стосунків, що розпочався з березня 1999 р., після вступу Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО. Польщі було відведено роль промоутера України, її провідника в інтеграції до міжнародних структур. У цей час розпочалося поступове здійснення завдань, поставлених перед українською і польською зовнішньою політикою у попередні роки. Їх виконання не в останню чергу ускладнюється тим, що, на відміну від Польщі, Україна, завдяки своїй географічній та історичній пограничності досі перебуває на роздоріжжі між Європою та Євразією.

Оновлення принципів міжнародних відносин, що призвело до таких результатів, на нашу думку, розпочалося ще у другій половині 80-х рр. Звичайно, у зовнішній політиці та економіці здобутки цього часу проявилися не так яскраво і швидко, як у культурно-ідеологічній галузі, що мала статус основоположної у міждержавних відносинах. Однак уже тоді намір демократизації та гуманізації стосунків всередині соціалістичного табору було задекларовано у ряді документів. підтвердженням цього можуть бути тексти серії договорів, підписаних керівниками відомств ПНР та УРСР, котрі опікувалися діяльністю установ культурної сфери. Так, у преамбулі Угоди про співробітництво між Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Міністерством народної освіти УРСР і Міністерством національної освіти ПНР на 1989-1990 рр., укладеної у Львові 27 червня 1989 р., наведено перелік законодавчих актів, що послужили базою для її розробки. До них належать Спільна радянсько-польська заява від 14 липня 1988 р.; Декларація про співробітництво в галузі ідеології, науки і культури, скріплена підписами М. Горбачова і В. Ярузельського у Москві 21 квітня 1987 р.; Програма розвитку ідеологічного співробітництва між КПРС і ПОРП на період до 1990 р.; План культурного і наукового співробітництва між СРСР і ПНР на 1986-1990 рр.; Протокол переговорів голови Державного комітету СРСР з народної освіти Г.Ягодіна і міністра національної освіти ПНР Г.Беднарського [1, 70].

Протокол про співробітництво між Міністерством культури УРСР та Міністерством культури і мистецтва ПНР на 1988-1990 рр. дає підстави додати до цього списку План співробітництва в галузі культури і науки, підписаний 19 лютого 1986 р. у Москві представниками цих же урядових організацій [5, 1]. Спільною рисою всіх зазначених документів є те, що поряд з проголошенням традиційних комуністичних лозунгів у них трапляються визнання необхідності налагодження відвертого обміну думками з приводу різних видів зв’язків між обома країнами, впровадження нових форм взаємин, особливо у прикордонних регіонах.

Цілеспрямована реалізація цих тенденцій дійсно розпочалася у рамках охарактеризованого вище “підготовчого” періоду пострадянських українсько-польських відносин. Масштабності вона набула на “романтичному” етапі, після здобуття Україною незалежності. Поступова еволюція співпраці між двома сусідніми країнами у мистецтві, освіті та науці виявилася процесом складним і неоднозначним, що повною мірою усвідомлюється тільки з плином часу.

В основу оновлених стосунків, як засвідчує науковий аналіз, було покладено позитивний досвід українсько-польського культурного спілкування, накопичений у радянські часи. Наприклад, в Угоді про співробітництво між Міністерством вищої освіти УРСР, Міністерством народної освіти УРСР і Міністерством національної освіти Республіки Польща на 1991-1995 рр. (Варшава, 28 червня 1991 р.)[2, 155] та Програмі виконання у 1997 р. Угоди про співпрацю між Міністерством освіти України та Міністерством національної освіти Республіки Польща на 1996-1998 рр. (Варшава, 17 березня 1997 р.) [10, 1-4] наводяться такі напрями взаємин:

обмін досвідом з найважливіших напрямів планування й розвитку в галузі освіти; розвиток і вдосконалення вивчення української мови у навчальних закладах Республіки Польща і польської мови в навчальних закладах України:

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат


загрузка...