На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Україно-американські відносини (1991-2002), еволюція, характер, основні проблеми

Реферати > Міжнародні відносини > Україно-американські відносини (1991-2002), еволюція, характер, основні проблеми

Незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрацій президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна "вписувалася" чи не "вписувалася" в неї. Загалом в україно-американських відносинах можна виділити декілька етапів.

Етап І. "Русоцентричний" підхід Вашингтона (1991-1994)

1. Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого

Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п'ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого.

Радянська "перебудова" принесла потепління у відносинах між США та Радянським Союзом. Вдалося налагодити добрі, якщо не дружні стосунки з Михайлом Горбачовим. З'явилася надія, що ослаблений та реформований, колишній суперник відмовиться від реалізації комуністичної ідеології. Тоді США можна було б вважати себе переможцем у "холодній війні". Відцентрові тенденції в СРСР, що чітко проявлялися на той час, могли стати цьому на заваді. Адже у разі їх остаточної перемоги США опинялися перед необхідністю мати справу із 15 незалежними новоствореними державами з їх численними внутрішніми проблемами, новим керівництвом та відсутністю власної державності у дорадянський період у багатьох з них взагалі. Більш того, велику роль у формуванні підходу президентської адміністрації США у 1990-1991 році відіграв той факт, що деякі з них, в тому числі і Україна, здобували б свою незалежність разом із значним арсеналом ядерної зброї, що розташовувалася на їх території.

Першопочатково переважна більшість американських урядовців дивилася на українську декларацію суверенітету та наступні кроки України по відокремленню від СРСР із острахом. Президент США Дж.Буш до останнього намагався підтримувати М.Горбачова у його зусиллях зберегти СРСР, що розвалювався на очах. Звідси - промова американського президента про небезпеку "самовбивчого націоналізму" під час його перебування у Києві, що ввійшла в історію під назвою "Chicken Kiev Speech" ("слабкодуха", "полохлива"). Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року, під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року.

Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на "доктринальному роздоріжжі" у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України. У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: "русоцентристи" (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і "реалісти" (переважно консерватори та представники школи "політичного реалізму"). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого.

Визначальним у виробленні Сполученими Штатами "нової української політики" був той факт, що після розпаду СРСР Україна успадкувала третє в світі за потужністю угруповання наступальної стратегічної ядерної зброї, націлене на Захід. Як поведеться керівництво нової держави, який курс обере, було невідомо. Тому вирішення питання про долю української ядерної зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США.

Ще у тексті "Декларації про державний суверенітет" 1990 року Верховна Рада України проголосила нейтральний та без'ядерний статус України. Саме з цим були пов'язані очікування Києвом моральної та матеріальної підтримки з боку Заходу, якої не послідувало. Великою мірою це було обумовлено невпевненістю та хитанням позиції Києва стосовно майбутнього ядерної зброї на території України.

Вирішити українську ядерну та інші проблеми Сполучені Штати намагалися за посередництва Росії. На першому, умовно виділеному нами, етапі розвитку україно-американських відносин виразно домінував підхід "Росія насамперед" ("Russia first"), або й навіть "Росія виключно" ("Russia only"). Вашингтон робив ставку на Росію з надією на те, що політичні та економічні реформи, що розпочалися в ній, будуть мати швидкий успіх. Панувала думка, що результат трансформації Росії майже автоматично визначатиме успіх (або ж провал) перехідного періоду і в інших пост-радянських державах, включаючи Україну.

Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов'язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації.

2. Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

Прийшовши до влади у 1992 році, новий Президент США Білл Клінтон деякий час продовжував "жорсткий" курс свого попередника. Усвідомлення його безперспективності з'явилося не відразу.

Лише у 1993 році підхід американської адміністрації до України почав змінюватися. В українсько-американських відносинах намітилося потепління. Частково воно було викликано посиленням антидемократичних тенденцій в Росії ("розстріл" парламенту президентом Росії Б.Єльциним, відчутна перемога лівих сил та Ліберально-демократичної партії В.Жириновського на виборах до Державної думи). Перспектива тісного співробітництва з нею для США ставала все більш примарною. РФ перейшла до більш жорсткої та наполегливої політики самоутвердження в якості лідера в пострадянському регіоні з претензією на відродження колишньої міри впливу на світові події. Партнерство США та Росії виявилося нетривалим і таким, що базувалося на короткочасному збігові інтересів. Надалі адміністрація Президента США Білла Клінтона все частіше розглядала Росію як потенційну чи й реальну загрозу національним інтересам США.

Б.Клінтон та його команда з більшим розумінням, ніж їх попередники, поставилися до проблем України. Прийшло усвідомлення того, що україно-російські непорозуміння навряд чи вдасться вирішити без втручання третьої сторони. Було вирішено розширити участь України в ініційованих США переговорах з розв'язання економічних, політичних, питань безпеки, які б призвели у свою чергу до вирішення ядерного питання. Провісником зміни підходу став візит у травні 1993 року американського представника Строуба Телбота, в ході якого обговорювалася ціла низка питань американо-українських відносин, на відміну від попередніх, які майже виключно концентувалися на питанні української ядерної зброї. США намагалися створити основу для подальшого розвитку відносин з Україною, які б встановилися після вирішення ядерного питання. Наступним став візит міністра оборони Леса Аспіна, який привіз до Києва американські пропозиції щодо забезпечення міжнародного нагляду за процесом демонтування, переміщення та подальшого розподілу боєголовок. До приїзду державного секретаря Уоррена Крістофера до України у жовтні 1993 року україно-американський міждержавний діалог було повністю відновлено.

До кінця 1993 року нова політика США стосовно України та налагодження двосторонніх та тристоронніх переговорів заклали основу для порозуміння між двома державами. Врешті-решт вона призвела до підписання президентами Б. Клінтоном, Л.Кравчуком та Б. Єльциним 14 січня 1994 року у Москві тристоронньої Угоди, згідно з якою Україна зобов'язувалася знищити всю ядерну зброю, розташовану на її території, протягом 7 років. Ядерні боєголовки перевозилися до Росії, де вони мали бути деактивовані протягом 10 місяців. Згідно з Угодою, Україна повинна була приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерна держава, що вона і зробила у жовтні 1994 року. Значення Угоди полягало в тому, що окрім "ядерних положень" вона налагоджувала тристоронню основу для вирішення й інших питань, зокрема економічних та питань безпеки. До того ж вона легітимізувала можливість США брати участь у вирішенні російсько-українських проблем. Для України це означало можливість більш впевнено відстоювати свої позиції у її стосунках із економічно могутнішою Росією, подвоєння американських коштів у вигляді економічної допомоги для вирішення її проблем та надання їй гарантій безпеки з боку США, Великобританії, а також Росії. Таким чином, українське "ядерне питання" було знято з порядку денного українсько-американських відносин, що дало можливість обом державам налагоджувати стосунки одна з одною більш зважено та широко. Тривалий час кредит довіри, наданий державами одна одній в процесі переговорів та породжений успішним їх завершенням, надалі дозволяв україно-американським відносинам рухатися за інерцією, пожинаючи плоди минулих досягень.

Етап ІІ. Визнання України "стратегічним партнером" (1994-1997)

1. Шлях до встановлення "стратегічного партнерства"

Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року "роком України". Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат