На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Рафаель


Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і респуб­лік, які ворогували між собою. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XV ст., пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс. Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася «вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у XIII—XIV ст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі худож­ники, справжні титани — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майст­рів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою пов­нотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 берез­ня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокре­ма й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та по­суд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майст­ра П'єтро делла Франческо.

Батько помер, коли синові було тільки одинадцять років. В артілі, керованій Перуджіно, сімна­дцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин — «Мадонна Конестабіле» (зветься так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скіль­ки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у меланхолійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати.

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився насліду­вати вчителя. Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відріз­нити їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шануваль­ника мистецтва, а був людиною вченою, знавцем античної лі­тератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Кар­тина «Заручини Марії» (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою, навіть окремими постатями нагадує твори Перуджіно. Але на­скільки у Рафаеля і пози, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінова­ності. Чисті, «святкові» фарби, «музичні» ритми ліній, «балетна» грація рухів Марії та Йосипа (який, всупереч Євангелію, зображений гарновидою й стрункою молодою людиною) — в усьому цьому відбилася своє­рідна атмосфера урбінського двору.

Перебуваючи в аристократичному середовищі, звер­тається художник і до «рицарського» сюжету — битви святого Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Легендарний рицар, хоч і одягнений у тяжкі лати, схожий на юного пажа. Впевнено, спокійно, ніби виконуючи гімнастичну вправу, він проколює списом потвору, що не встигає утекти до своєї печери. Білий кінь юного героя стрибає через дракона, а морду грайливо вивертає, ніби всміхаючись. На другому плані прекрасна царівна молить бога за свого рятівника, на горбочках між скелями виструнчилися дерева, кучерявляться кущі, а вдалині видніється замок. Згадуються рицарські романи, італійська поезія XIV століт­тя, а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують прига­дати пізньоготичну французьку мініатюру — найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська середньовічна культура.

Герцог Гвідобальдо вірив у велике майбутнє Рафаеля і розумів, що місце йому вже не при його дворі, а у найвидатнішому художньому осе­редку Італії — Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П'єтро Содеріні двадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста.

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо з якими він познайомився особисто. Періодично навіду­вався Рафаель до своєї перуджійської майстерні, керував роботою учнів, але все міцніше вростав у благодатний грунт флорентійського мисте­цтва. Багато чого навчив його Леонардо, але Рафаель не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше, лишається для нього улюбленою. Краща з них «Мадонна на зеленому лузі» (1506, Віденський музей). Обличчя молодої злотокосої матері втілює тут ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом цілого життя і не міг, за його власними визнаннями, знайти в одній реальній жінці. Марія з ніж­ністю дивиться на здорових малюків — Ісуса та Іоанна, що бавляться біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, вда­лині— річка, за нею — оповиті блакиттю гори. Марія зображена босоніж, у синьому вбранні без якихось дорогих прикрас, які полюбляв Перуджі­но. Створюючи цю картину, Рафаель, безумовно, згадував «Мадонну у гроті» Леонардо. Втім, різниця між творами принципова: у Леонардо всі жести символічні.

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив «свя­ту родину». Це ермітажна «Мадонна з безбородим Йосипом». Юну матір і хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип, немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя,— разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.

Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи — замовника картини. Ця постать, очевидно, мальована за натурою, відтвореною без жодних прикрас, з характер­ними рисами і виразом обличчя моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалі­зуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Від­родження.

При дворі папи Юлія II мав він впливових знайомих, у числі яких були його земляк і далекий родич славнозвісний зодчий П'єтро Браманте і П'єтро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип'ятирічного урбінця чекало добре при­ймання.

Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ, то принаймні Італію. Браманте мав спорудити най­більший і найпрекрасніший у світі храм — собор св. Петра. У тому собо­рі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею статуй. Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фреска­ми плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до то­го ж ідея гробниці його захоплювала. Через втечу Мікеланджело, Юлій доручає розпис станц Рафаелеві.

Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розпи­сів, а тим часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, лю­б'язністю, вмінням розуміти будь-якого співрозмовника. Заприятелював Рафаель з кардиналом Бібієною. Цьому своєму приятелеві Рафаель віддячив за ласку, прикрасивши ван­ну кімнату його помешкання зображеннями народження Венери з піни морської та її купання у товаристві Амура. Близько зійшовся він з пап­ським банкіром, Агостіно Кіджі — багатієм на цілу Італію. Користуючись відсутністю Мікеланджело, Браманте відімкнув Рафаелеві Сікстинську капелу: той побачив незакінчений розпис плафо­на і був приголомшений досконалістю могутніх постатей сивілл та проро­ків.

1508 року розписи попередників Рафаеля у ватіканських станцах були безжалісно знищені, і він приступив до роботи (слід відда­ти йому належне: фрески свого вчителя Перуджіно він пощадив).

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат