На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Розвиток християнства до розколу 1054 року

Реферати > Релігія > Розвиток християнства до розколу 1054 року

План

І. Вступ

ІІ. Прийняття та розвиток християнства

В Центральній та Південно-Східній Європі

Хрещення і розвиток християнства на Русі

ІІІ. Розкол в християнстві 1054 року

Прийняття християнства як офіційної державної релігії в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі припадає на період IX – перша половина XI ст..

Всесвітньо історична по своєму значенню подія, християнізація слов’янських і неслов’янських народів Європи, явилась наслідком великих перемін в соціально-економічному і політичному розвитку суспільства.

Введення християнства – проблема, яка заслуговує уваги та всебічного дослідження істориків. Актуальність її вивчення в наші дні особливо виросла в зв’язку з тисячоліттям хрещення Стародавньої Русі.

Дослідження охоплює всі ранньофеодальні політичні утворення. Популяризація християнства в VIII – XII століттях поширюється на всі простори з Заходу і Південного-сходу між двома імперіями – Візантійською і Каролінгською, а також зі Сходу – Древньоруською державою.

Розселення слов’ян на території Франків, Македонії, Центральної Греції і на Пелепонесі було в основному завершено на початку VII століття.

Уже перші контакти з жителями імперії в процесі освоєння слов’янами нових земель повинні були покласти початок проникнення християнства в їх середовище. Деякі слов’янські племена виявилися тривалий період поза контролем Візантійської імперії і були язичниками, як ,наприклад, слов’яни Центральної та Південної Македонії. В ІІІ ст.. вони робили спроби об’єднатися для боротьби з Візантією. Підкорення слов’ян окремих областей Македонії, Греції і Пелепонесі зайняло майже два століття. Кожний новий похід візантійських військ проти слов’ян в VII- VIII столітті посилював їх залежність від імперії.

В VII – VIII століттях імперія очевидно не форсувала розпочатий процес християнізації слов’ян. Але поступове пристосування слов’ян до нових умов вело спочатку до стійкої віротерпимості, а потім можливо і до християнізації окремих груп слов’ян. Джерела відзначають окремі випадки прийняття християнства слов’янами. В Македонії уже в кінці VII століття. Серед слов’ян різних районів постійно знаходилося чимало племінних візантійців, захоплених під час зіткнень в VII – VIII століттях.

Щоб уникнути сутичок з місцевим населенням Візантія неодноразово переселяла слов’ян в інші райони імперії, намагаючись зменшити густоту їх поселень в регіоні.

Слов’яни на Пелепонесі знаходилися поза контролем візантійських властей до початку ІХ століття.

Але можна вважати, що ґрунт для християнізації слов’ян на початку ІХ століття був уже підготовлений. Інтенсифікація процесу християнізації візантійських слов’ян на всій території імперії в І половині ІХ ст.. був обумовлений багатьма причинами. По-перше, в цей період визначився політичний статус слов’янського населення в окремих областях імперії, землі колишніх слов’ян в основному увійшли в склад гем. Включення слов’ян Візантії, прискорення ранньофеодальних відносин повинен був викликати і необхідність змін ідеологічної структури слов’янського суспільства.

Проте в І половині ІХ ст.. дійсно слов’яни в багатьох областях Візантійської імперії залишалися язичниками.

Одним із важливих засобів залучення слов’ян до християнства був вступ їх на службу імперії.

Окремі особи слов’янського походження успішно робили кар’єру у Візантії. Всі вони безумовно були християнами. Однак в VII ст.. прийняття християнства не було обов’язковою умовою для зачислення на візантійську службу, як і для вступу з імперією в залежно-договірні відносини. Кузер, наприклад, об’єднання якого одержало відповідний статус на землях імперії, або Мавр, який очолював варварів і потомків візантійців, які прибули із Аварського Катанага, не прийняли християнства.

Допомогти в вивченні проблеми християнізації слов’ян, які опинилися під владою Візантії, могла б археологія. Проте питання відродження християнства в областях масового розселення слов’ян на території імперії мали дослідження.

В цілому відбудова християнських храмів і поширення слов’янських некрополів з захороненням за християнськими звичаями відбулося не раніше ІХ століття.

Утвердження християнства у візантійських слов’ян в ІХ – Х століттях стало закономірним процесом їх суспільного розвитку, яке відбулося спочатку під сильним впливом, а потім в рамках візантійської імперії. Вплив на релігійну ситуацію в прикордонних областях імперії виявляло сусідство з язичною Болгарією. Перехід Болгарії до християнства при Борисі відіграло важливу роль в хрещенні слов’ян імперії.

þБолгарія прийняла християнство в якості офіційної державної релігії одна з перших серед слов’янських країн. Перше Болгарське царство залишалось довше язичним ніж будь-яка інша Слов’янська держава. Жителі болгарського царства обожнювали сили природи, почитали ріки і начебто живучих в них німф, приносили їм і іншим божествам жертви.

Самим важливим відкриттям, що стосується слов’янських язичницьких культів на території Болгарії, являється, безумовно, знахідка 1980-1981 рр. першого слов’янського святилища на Балканах поблизу Михайловграда. Вони виявлені і в руїнах стародавньої фортеці монтана в одному із приміщень візантійської епохи.

З приходом до влади Болгарського царя Бориса (852 – 883 рр.) до влади розпочинається поступовий процес християнізації болгарських слов’ян. Проте в вивченні складної проблеми християнізації Болгарії залишається і в даний час немало спірних питань.

Важливий склад в процес хрещення Болгарії внесла Візантія. Першими хрестились болгарські посли, а потім у 864 році візантійські священнослужителі хрестили при палаці в Пліскі Бориса, членів його сім’ї і представників правлячої верхівки боярства. Хрещення це через небезпеку виступів опозиційних сил було таємним. Але через певний час розпочалося хрещення і народних мас та підданих Бориса. Цей процес продовжувався по всіх даних до 866 року, а в окремих місцях до початку 70 років.

В період до 869 – 870 років Борис двічі міняв орієнтацію між Константинополем і Римом по питанню підпорядкування болгарської церкви. Він використовував при цьому дипломатію і всі її прийоми з метою домогтися найбільш вигідних Болгарії поступок.

“Релігійний курс” Бориса пов’язаний з надією на Константинополь, який продовжувався до язичного бунту в Болгарії, організованого частиною впливової протоболгарської знаті. Папство і Візантія в цей час знаходилося в сутичці, суть якої полягає в боротьбі за церковне верховенство.

Боротьба, що тривала довгий час між Візантією і Римом за вплив на діяльність болгарської церкви, закінчилася тим, що болгарський цар Борис після собору 869 – 870 рр. вигнав римське духовенство із Болгарії назавжди. Сюди направилися візантійські священнослужителі на чолі з патріархом Ігнатієм і архієпископом Стефаном. Проте питання щодо отримання болгарською церквою в 870 році статусу автономної очевидно вирішувати однозначно неможливо.

Але в 877 році патріарх Ігнатій помер, і вакантне місце знову зайняв Фотій (877-887 рр.). на папському престолі в той час перебував більш далекоглядніший дипломат, ніж Адріан ІІ – папа Іоанн VIII (872 – 882 рр.). Він продовжував своє прагнення втілити в життя програму своїх попередників. Іоанн VIII намагався утвердити зверхність духовної влади над світською. В 877 році на церковному соборі західно римської церкви в Равенне він провів постанову, згідно якої духовенство всіх рангів, починаючи з вищих і кінчаючи нижчими, оголошувалися непідсудними перед світською владою. Особлива настирливість виявив новий папа після повернення Болгарії під свою юрисдикцію. Василь І, здійснюючи широку програму утвердження свого впливу на землях слов’ян і виступаючи в якості ініціатора активної місіонерської діяльності візантійського духовенства також вважав необхідним досягнення миру і добрих відносин з папством. Необхідно було отримати згоду папства на повторне обрання патріархом Фотія, імя якого було піддано прокляттю при папах – попередниках Іоанна VIII.

В 879 – 880 роках в Константинополі був скликаний церковний собор, на який були запрошені представники папи. Собор погодився визнати законним обрання Фотія патріархом Константинополя і зняття з нього відлучення. Але уже на соборі поведінка Фотія і інших східних ієрархів, їх заяви не могли не турбувати Іоанна VIII.

Рішення собору 879 – 880 рр. можуть бути розцінені як дипломатична перемога Бориса. А постільки в Болгарії церква була організована по візантійському зразку, знаходилася в руках візантійського духовенства і базувалася на нормах і традиціях імперської концепції влади духовної і світської, то Борис міг бути впевнений, що церква буде слухняна всій вищій світській владі і що вибори її голова буде в кінцевому рахунку контролювати державою. Проте болгарський князь не міг не враховувати то, що керуються болгарською церквою візантійці, священнослужителі іноземного походження, представники країни, яка тривалий час ворогувала з Болгарією, прагнучи ліквідувати Болгарську державу. Борису безумовно було відомо і те, що візантійські священно-службовці будуть проповідниками політики візантійської імперії в Болгарії, захисниками її інтересів. Щодо цього, князь уже набув досвіду спостерігача за діяльністю греко-священників в 864 – 866 роках і папських прелатів – представників в 867 – 870 роках. Сама церковна концепція, принесена в країну імперським духовенством, як уже згадувалося вище, утримувала думку про закінчення політики верховенства імперії над народом, який прийняв від неї християнську релігію.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат