На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст

Реферати > Релігія > Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст

До 1686 р. Київська митрополія була складовою державності українського народу. Занепад Гетьманщини супроводжувався ліквідацією автономії Української церкви. Після 1654 р. московські правителі здійснювали заходи спрямовані на приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, яке завершилось актом 1686 р. Наступні століття для Української церкви були позначені русифікацією та нищенням набутих нею особливих національних рис. Однак, незважаючи на це, традиції українського православ’я продовжували жити. Боротьба за українську державність супроводжувалась і боротьбою за повернення Українській церкві її національних рис.

На початку XX ст. українці стали на вищий щабель свого національного розвитку. Йому відповідали вимоги незалежної Української держави та автокефалії Української церкви. Суспільна свідомість підійшла до розуміння ролі самоуправної церковної організації у вільному розвитку народу. Соціалістичні ідеї, які захопили уми багатьох діячів Центральної Ради, перешкодили використанню всього позитивного потенціалу Української церкви у державотворенні. Форма розвитку українського православ’я в підрадянській Україні у значній мірі залежала від державної політики. Радянський Союз жорстоко розправився з небезпечною національною інституцією, якою була Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В.Липківським. Майже весь її єпископат, а також велика кількість духовенства та мирян зазнали репресій.

Продовжувачем національно-церковної справи стала православна Волинь, підвладна Другій Речі Посполитій. Для українців краю це була можливість за допомогою церковної організації протистояти денаціоналізації. Тому боротьба за розмосковлення Православної церкви набула значення боротьби за одну із форм існування українців як нації.

У роки Другої світової війни українське православ’я здобуло визначальну перемогу — створило канонічний єпископат. Один із його членів — владика Мстислав (Скрипник) — в сані патріарха, очолив відроджену наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. Українську церкву. Таким чином, впродовж тисячолітнього існування Православної церкви в Україні її розвиток був тісно пов’язаний з національною кристалізацією й процесом державотворення.

У третьому розділі — “Український національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період” — показано його витоки та еволюцію, особливості волинської церковної політики Другої Речі Посполитої, участь українських церковно-громадських та просвітньо-політичних організацій у зміцненні національного православ’я, у формуванні основ другого відродження Української церкви.

У 20-30-х рр. український православний рух пройшов складний і своєрідний шлях розвитку — від складової загальноукраїнського руху до нового етапу відродження Української церкви. На початку 20-х рр. роль центру цього руху відігравало Володимирське духовне правління на чолі з о.А.Бордюговським, о.Д.Герштанським, Я.Пашкевичем та ін. За нових політичних обставин правління співробітничало з єпископом Крем’янецьким Діонисієм і у 1921 р. взяло активну участь у підготовці та проведенні Почаївського з’їзду. Він юридично закріпив право українців на рідну мову у відправах, засади демократизму на парафіяльному та єпархіальному рівнях, повернення місцевих традицій у церковне життя. Проте угода між керівництвом Православної церкви в Польщі та польською владою дозволила першому нехтувати вимогами українців, розмосковлення церкви в краї загальмувалось. На початку 20-х рр. припинено діяльність Володимирського правління. В результаті національно-церковний рух на Волині на чолі з А.Річинським став в опозицію до церковної влади та політики польського режиму.

Характерно, що у цей час серед провідників руху переважала орієнтація на Українську автокефальну православну церкву митрополита В. Липківського та її ідеологію. Луцький з’їзд 1927 р. показав, що національно-церковний рух повинен еволюціонувати, щоб мати змогу продовжити своє існування. Після болісної зміни персоналій у авангарді руху, на початку 30-х рр. з’явились перспективи розмосковлення церкви. Нові лідери руху відмовились від ідеї приєднання православних краю до УАПЦ митрополита В.Липківського і зосередили зусилля на досягненні так званої “внутрішньої автокефалії”. Це означало, що українці погоджувались на існуючий статус Православної церкви в Польщі, а натомість максимально реалізовували плани щодо українізації богослужінь, дерусифікації духовних навчальних закладів, активізували церковно-громадське життя. Завдяки підтримці польської влади національно-церковний рух на Волині досяг найбільших здобутків у першій половині 30-х рр. Смерть Ю.Пілсудського і зміна внутрішньо-політичного курсу Другої Речі Посполитої змусила православних волинян зосередитись на захисті досягнутого.

Політика Другої Речі Посполитої щодо Православної церкви на Волині також зазнавала змін. Перебуваючи при владі, партія ендеків провадила політику національної асиміляції. На початку 20-х рр. варшавський уряд зосередив основну увагу на організаційному оформленні Православної церкви в межах Польщі та її відокремленні від московського центру. Крім того, під виглядом натуралізації вивчалось і відбиралось лояльне владі та новій церковній політиці православне духовенство. Травневий переворот 1926 р. започаткував нову церковну політику польської влади на Волині. З метою протиставлення експансіоністським планам Радянського Союзу Ю.Пілсудський погодився на створення Прометеївської ліги, до якої увійшли представники поневолених Союзом народів. Це змушувало Варшаву до певних поступок у внутрішній політиці. Зокрема, у відповідь на політичне угодовство українців Волині їм дозволялось здійснювати розмосковлення церкви краю. В 1926 р. у Варшаві розпочато видання газети “Українська нива” — органу угодовської групи. У 1927 р. польська влада дозволила українцям провести Луцький церковний з’їзд, постанови якого не відповідали позиції Св. Синоду Польської автокефальної церкви. На початку 30-х рр. Варшава пішла далі у підтримці дій угодовців. Під тиском влади 1932 р. було висвячено в єпископи кандидата-українця, а через два роки кафедру правлячого волинського архієрея посів другий українець — Олексій (Громадський). Безпосереднім втілювачем державної політики в краї з 1928 по 1938 рр. був волинський воєвода Г.Юзевський. У другій половині 30-х рр., із зміною внутрішньополітичної ситуації в Польщі, волинська церковна політика зазнала чергової трансформації. Польсько-українське співробітництво було відкинуте владою.

Активну роль у розбудові національного православ’я відіграли українські церковно-громадські та освітньо-політичні організації Волині. Найбільший внесок у оздоровлення духовного життя краю у 20-х — на початку 30-х рр. зробила “Просвіта”. На початку 30-х рр. ініціативу у дерусифікації перебрали помірковані організації. Захисниками інтересів православних волинян стали українські посли та сенатори з Української парламентської репрезентації Волині. У 1931 р. група політичних діячів Волині ініціювала створення Товариства ім. Петра Могили, яке взяло на себе головну роль у церковно-громадському житті краю. Товариство утримувало резиденцію Луцького єпископа, виступало з меморандумами щодо відновлення Луцького братства, за посередництвом Богословської секції перекладало і видавало богословську літературу й церковно-громадські часописи українською мовою.

У міжвоєнний період на Волині було закладено основи другого відродження Української церкви. Вже у другій половині 30-х рр. у 2/3 храмів краю у відправах частково чи повністю вживалась українська мова. Нею ж здійснювалось і внутрішньоєпархіальне діловодство та листування. Важливим досягненням стало викладання у школах Закону Божого українською мовою. Досягненням міжвоєнного періоду була підготовка нової генерації національно свідомого духовенства та формування основ українського єпископату. Проукраїнський курс Волинська духовна семінарія у м.Крем’янці зайняла у 1927 р., коли її ректором став о.П.Табінський. Незважаючи на обмеження в діяльності, семінарія підготувала значну кількість національно свідомих душпастирів. Вищу богословську освіту волинські священики здобували на богословському факультеті Варшавського університету. Важливим було також створення єпископського мінімуму на Волині для організації у майбутньому канонічної ієрархії Української церкви. На Луцького вікарія Полікарпа (Сікорського) та правлячого волинського архієрея з 1934 р. Олексія (Громадського) покладались надії як на ієрархів-українців, які започаткують національний єпископат. Вагомих результатів вдалось досягнути і у розвитку волинської церковної преси та перекладі й виданні богословської літератури українською мовою.

У четвертому розділі — “Оформлення автокефалії Української церкви у роки Другої світової війни” — показано становище українського православ’я на Волині 1939-1941 рр., варіативність церковного відродження на початку німецько-радянської війни, проаналізовано церковну політику нацистського режиму, організаційну структуру та доброчинно-просвітницьку діяльність Автокефальної церкви.

Радянізація краю у 1939-1941 рр. передбачала й ліквідацію здобутків національно-церковного руху міжвоєнного періоду. Для здійснення запланованих заходів радянська влада використала вцілілих єпископів Російської православної церкви. Здеморалізовані і завербовані радянськими спецслужбами єпископи стали слухняним знаряддям втілення його політики. Восени 1939 р. в краї припинили свою діяльність духовні навчальні заклади і церковно-громадські організації. Громади віруючих, духовенство і церковнослужителі були обкладені надмірними податками. Партійні та комсомольські організації розгорнули на Волині антирелігійну агітацію. Висувались вимоги передачі церковних будівель під школи, клуби, дитячі садки. Траплялись випадки виселення священиків з парафіяльних будинків. Для ліквідації матеріальної основи функціонування парафій та чернечих обителей реквізовувались церковні та монастирські землі. За розпорядженням влади ченці та черниці виселялись з монастирів, ліквідовувалось їх господарство. За менш ніж два роки на Волині було заарештовано, вивезено і розстріляно багатьох православних священиків-патріотів. Після неканонічного приєднання Волинської єпархії до Московської патріархії планувалось використати місцеве духовенство для ліквідації Української греко-католицької церкви в Галичині. В умовах антицерковної кампанії частина патріотично налаштованих священиків перебралась на Холмщину, де брала активну участь у розбудові національного православ’я.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат