На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Українська наука та культура 18 - початок 19 ст

Реферати > Українознавство > Українська наука та культура 18 - початок 19 ст

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та ін­ших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Ака­демії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Пол­тавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув ма­тематик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик ми­стецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зарахову­ється до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за ньо­го йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по матері і походив він з українського роду й по батьківській лінії. Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише «Три разговора" В. Соловйова, наряду з „Легендою о Великом Инквизи­торе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. «Три разговора” — это русский Апокалипис».

Величезне число українських митців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають ТІ. Чайковського за росіянина, а в Московській консерва­торії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали ї прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л.Собінов, І.Козловськийта багато інших. Були українці.

Трагедія ХІХ ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що пра­цювали в російських установах, розмовляли російською мовою, дру­кували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Мало­россия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии».

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілеювання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися українсь­кої старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття націо­нальної гідності.

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українсько­го народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зроста­ла. Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській ет­нографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його істо­рію. Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Берилієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати класичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середині XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых" «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичай­но талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого чару. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовід­носини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссиею в честь, славу и захищение Малоро­ссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно всту­пила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великороси) поддалась... Не думай, что ты сама была мой власти­тель, но государь твой и мой общий, повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централі­зації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата напи­сання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в па­лаці магната, Л священика, і у ремісника. «Історія Русів» — бли­скучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиеписко­па Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів»,використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусила б бути: віль­ної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідності, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціона­ліст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Костомарові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «декларацією прав України». Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть вста­новити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в пер­шій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чиїмсь винятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтеліген­ції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автоно­містів» робило цілком реальною місію В. Калніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєє­ву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаю­чого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і проки­нуться, коли настане слушний час».

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна за­тихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніальні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва» ...

Кирило-Мефодіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це — федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготовки укра­їнських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Гро­мади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію.

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський універ­ситет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово іс­тини — історію України в інших університетах. Так мальовничо ха­рактеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав кафедру в Харківському університеті.

Новий могутній фактор — український театр, створений кори­феями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українсько­го побуту. Заборона грати в Києві сприяла поширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підно­сило добробут, освіту, культуру й давало практику самоврядування.

Кінець XIX ст. — доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича лю­бовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східних на українців західних був дуже великий. Обме­ження українства в Росії сприяло передачі великих матеріальних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного гетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат