На сайті 11892 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Лекції по трудовому праву України

Реферати > Трудове право України > Лекції по трудовому праву України

Закон передбачає також надання інформації, що сто­сується укладення і виконання колективних договорів, в органи державної статистики. Порядок направлення та­кої звітності встановлюється Міністерством статистики України.

5. Колективні угоди: поняття та їх види

Закон України «Про колективні договори та угоди» від 1 липня 1993 року ввів у правову сферу нове поняття — колективні угоди. У своїй суті колективна угода— це пра­вовий акт, який регулює соціально-трудові відносини між підприємцями і працівниками на державному, галу­зевому та регіональному рівнях.

Мета укладення колективних угод — встановлення ос­новних засад і загальних принципів регулювання трудо­вих відносин та соціально-економічних інтересів праців­ників і власників, які слугували б орієнтиром і були вра­ховані при розробці та укладенні колективних договорів.

Незважаючи на значну схожість колективних договорів , і колективних угод, вони мають певні відмінності. По-перше, вони різняться сферою укладення: генеральні уго­ди укладаються на державному рівні, регіональні і галу­зеві на відповідних рівнях; колективні договори уклада­ються безпосередньо на підприємстві, в установі, органі­зації. Крім того, право представляти інтереси працівників при укладенні генеральної угоди законом надане тільки профспілкам.

. Сторонами колективних угод закон визначає об'єднання власників чи уповноважених ними осіб і об'єднання проф­спілок відповідного рівня.

На практиці інтереси власників на державному рівні представляє Кабінет Міністрів як уповноважена держа­вою особа (оскільки зараз у державному секторі економі­ки зайнята переважна більшість найманих працівників) і діюча сьогодні Українська спілка промисловців та підприємців. Інтереси працівників, як уже говорилось, захищають професійні спілки, які об'єднались для про­ведення колективних переговорів і укладення генераль­ної угоди.

Сторонами угоди на галузевому рівні є міністерства, відомства, інші об'єднання власників за галузевим прин­ципом і галузеві об'єднання профспілок чи інші представницькі об'єднання працівників, наділені відповідними повноваженнями.

Угоди на регіональному рівні укладаються між місце­вими органами державної влади і регіональними об'єднан­нями власників (якщо вони мають такі повноваження) та регіональними об'єднаннями профспілок чи іншими органами, уповноваженими на те трудовими колектива­ми.

Процесуальний порядок ведення переговорів і укладен­ня колективної угоди майже такий, як і укладення ко­лективного договору, що обумовлено їх сутнісною схо­жістю. Відмінність полягає в тому, що колективна угода не виноситься на обговорення і схвалення трудовими ко­лективами; вони опосередковано, через своїх повноваж­них представників беруть участь у розробці і прийнятті колективної угоди.

Зміст і структура угоди визначаються сторонами, які її укладають. Вони включають рекомендації з питань нор­мування і оплати праці, організації праці, соціальних га­рантій, сприяння зайнятості населення, охорони праці і забезпечення екологічної безпеки, захисту інтересів пра­цівників в приватизаційному процесі, а також багатьох інших трудових і соціально-економічних питань.

Тема 7. Правове регулювання працевлаштування працівників

1. Поняття зайнятості і основи його забезпечення

Право на працю є одним із основних конституцій­них прав громадян, проголошених ст.43 Конституції України. В ній говориться, що кожен громадянин Ук­раїни має право на працю. Це означає наявність мож­ливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся, можливості вільно обирати вид діяльності, про­фесію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-техніч­ного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.» Це положення Кон­ституції в загальних рисах визначає державну політи­ку в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалі­зації права громадян на працю.

Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України в умовах ринкової економіки і рівно­правності різних форм власності визначає Закон Украї­ни «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прий­няті відповідно до цього закону, а також глава 111-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Відповідно до ст. 1 Закону України зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особис­тих та суспільних потреб і така, що, як правило, прино­сить їм доход у грошовій чи іншій формі.

До зайнятого населення закон відносить громадян, які:

а) працюють за наймом на умовах повного чи непов­ного робочого дня (тижня) на підприємствах, в устано­вах, організаціях незалежно від форм власності, в міжна­родних та іноземних організаціях в Україні і за кордо­ном;

б) самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, які займаються індивідуальною тру­довою, творчою діяльністю, є членами кооперативів, фермерами чи членами їх сімей, що беруть участь у ви­робництві;

в) обрані, призначені чи затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та гро­мадських об'єднаннях;

г) проходять службу у Збройних силах України, Націо­нальній гвардії. Службі безпеки, Прикордонних військах, в органах внутрішніх справ та формуваннях цивільної обо­рони, інших військових формуваннях, створених відпо­відно до законодавства України, а також альтернативну службу;

д) проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; на­вчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих на­вчальних закладах;

ж) будучи громадянами інших країн і тимчасово пере­буваючи в Україні, працюють і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік згідно ст. 1 Закону «Про зайнятість насе­лення» не є вичерпним і може бути доповнений іншими категоріями зайнятого населення.

Слід зазначити, що незайнятість громадян не є підста­вою для притягнення їх до адміністративної відповідаль­ності, оскільки закон не допускає примушування до праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Право кожного громадянина — розпоряджатися своїми здібностями до праці. Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю, як спосіб забезпечення життєдіяльності, реалі­зації духовних потреб і творчих здібностей, соціальної» підтримки громадян, які втратили засоби до існування.

Державна політика в сфері зайнятості базується на прин­ципах, викладених в ст.З Закону «Про зайнятість насе­лення». Крім принципів, визначених Конституцією сто­совно забезпечення рівних можливостей усім громадя­нам в реалізації права на вільний вибір діяльності, заз­начені також такі:

— сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, за­побіганню безробіттю;

— координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками соціальної та економічної політики;

— співробітництво професійних спілок, об'єднань і асо­ціацій підприємців, власників підприємств, установ, організацій з органами державної виконавчої влади;

— міжнародне співробітництво у розв'язанні проблем зайнятості.

Стаття 4 Закону, проголошуючи гарантію реалізації гро­мадянами права на працю, встановлює, що держава га­рантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні:

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30 
 31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат