На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Правда про Марко Вовчок

Реферати > Література українська > Правда про Марко Вовчок

Ще півроку раз’їзжав Опанас з дружиною по родичах і знайомих, поки поліцейські чини не нагадали йому про необхідність продовжувати державну службу. Подав він клопотання губернатору з проханням надати місце викладача в якій-небудь гімназії. Але подав він цю заяву в жовтні, в середині учбового року. Одержав він від губернатора відповідь, що всі вакансії в гімназіях давно укомплектовані і він може претендувати тільки на посаду коректора в губернській газеті. Та і те тільки з грудня місяця, коли коректор вийде на пенсію. Хоч коректорський оклад і був чисто символічним, Опанаса ще не дуже то й турбувався про гроші. Як-не-як Венедикт був йому винен 12000 сріблом( близько 1200000 нинішніх гривен). До того ж робота коректора, це постійне спілкування з друкарським словом, про що він мріяв в юності! Опанас згодився.

Перед тим, як влаштуватися в Чернігові, вони з’їздили в Єлець до Маріїной матері, яка дала її придане – дворову дівку Марусю та братика Дмитра на виховання.

У Чернігові Марковичи пробули менше року. Не дуже то і радісним для них був той час, хоч Опанас Васильович і встиг завоювати шалену популярність у молоді. Гимназісти- старшокласники, наслідуючи Марковичу, одягнули українські свити і cорочки-вишиванки (добре, хоч він не ввів моду на запорізькі шаровари). Стали розмовляти, як він, на співучій українській мові ( Чернігівщина ще в 1506 році добровільно увійшла до Російської імперії і тут говорили - дворяни по французькі, міщани по руські, селяни по українські) .Так, Опанас Васильович наказом №256 від 25.12.1851 г був призначений всього-на-всього коректором газети. Призначений на найнижчу посаду. Але шеф-редактором і одночасно цензором газети був його друг ще по старому Кирило-Мефодієвському братству Олександр Тулуб, тепер старший викладач місцевої гімназії. Його теж заарештовували і допитували але потім випустили за недоведенням вини... Газета у той час складалася з двох частин. Офіційної, в якій публікувалися розпорядження губернатора і документи управи, дані про приїжджих і вибулих і інша офіційна нудота. Відав цією частиною безпосередньо головний редактор кн.. Ростовцев ( він, до речі брав участь у підготовці документів реформи Олександра 11). А ось редактором неофіційної частини був чудовий поет, етнограф, і взагалі душка вісімнадцятирічний Сашенька Шишацкий-Ілліч. Не дивлячись на такий юний вік, на Чернігівщині саме Шишацкий-Ілліч був першопроходцем-зачинателем літературної української мови. Микола Маркевич або Пантелеймон Куліш, що десятиліттями трудилися на цій ниві, як чорнороби, так і не зробили більше, ніж цей такий рано( у 26 років) вмерлий геній. Шишацкий – Ілліч зразу ж прив'язався до Опанаса. Точно так, як і колись прив'язався Миколка Лєсков. Тільки попереду у того Миколки була всесвітня слава, а у Саши тільки туберкульоз і швидка смерть...

Він знав стільки обрядових пісень, оповідок, що Опанас готовий був слухати його хоч до ранку, зовсім забуваючи про те, що удома його чекає юна вагітна дружина. Опанас, як і всі Кирило-Мефодієвці був позбавлений права писати і публікувати що-небудь. Шишацкий-Ілліч винайшов, як обійти цю царський заборону. У кожному номері газети стали з'являтися маленькі розповіді, статті по питанням фольклору і етнографії, народні легенди і пісні, підписані різними іменами-псевдонімами. Опанас і Олександр організували при газеті література-етнографічний кружок в який залучили знаменитих Миколу Маркевича, історика Олександра Лазаревського, фольклориста-етнографа з Ніжина Матвія Симонова (Номіса), лікаря - етнографа Степана Носа, вчителя Іллю Дорошенко. Опанас Васильович не тільки переказував легенди і оповідки. Він сідав за піаніно і, володіючи чаруючим голосом, доводив слухачів до сліз своїм виконанням народних пісень. Його все зростаюча популярність, що супроводжувалась модою молоді на національний український одяг, не подобалися не тільки старому, консервативному губернатору Гессе, але і редактору кн. Ростовцеву. Якось, нагрянувши в редакцію під час літературної вечірки, він влаштував публічний рознос Марковичу. Ось що про це пише Маркович в листі до Кирєєвського від 9.09.1852: “У нагороду за свою бездоганну службу я таки дочекався шани - публічного розносу і моєї ганьби. Я радий, що не хвороба дружини буде головною причиною мого від’їзду звідси, а вони самі – мої озвірілі земляки і нині нічого кивати на неї!”

Річ у тому, що у вищому світі перемивали кісточки його дружині і пліткували, що вона вимагає від чоловіка кинути негостинний для неї Чернігів. Дійсно, в Чернігові їй жилося дуже важко. Чоловік до ночі стирчав те в своїй редакції, то на літературних вечірках. Племінник Дмитро вічно вередував, служниця Маруся діяла на нерви. У лютому 1852 Марія народила дочку. Хресним батьком був Андрій Вербицький, хресної матір’ю- дружина Федора Рашевського. Але донечка прожила зовсім недовго. Лише зазеленіла трава, як виріс на Валу горбик її могилки...

Чернігів став для Марії кладовищем її дитини і вона прагнула звідси куди-завгодно. Вона просила Федора Рашевського, що мав масу знайомих і в Петербурзі і в Києві, допомогти її чоловіку знайти посаду в Києві. Але сам Маркович не поспішав до Києва. Не поспішав, аж до того скандалу з кн. Ростовцевим. Він ще витерпів цілих три місяці. Але остаточно зліг Шишацкий-Ілліч. Опанас розраховував, що на це місце призначать його. Все ж таки не годилося столбовому дворянину ходити в коректорах. На жаль, Павло Іванович Гессе заявив, що редактором неофіційної частини “губернський відомостей” буде Микола Білозерський, а не Маркович. Скривджений Опанас Васльович узяв тримісячний відпуск і поїхав з дружиною до брата у Сорочинці, а потім на Орловщину до Кирєєвського. Федір Рашевській твердо пообіцяв йому, що за час відпустки знайде відповідне місце в Києві. Обіцянки свої він завжди свято виконував, так що повернувся Опанас з Орловщини вже до Києва. 29 березня 1853 він призначений бухгалтером по продовольчій частині Київської палати Держмайна (Як-не-як в Киріло-Мефодієвськом братстві він теж був бухгалтером-касиром). У вересні його підвищили до стряпчого. А 27 жовтня вони відсвяткували народження сина Богдана. Його хресною матір'ю стала сама Варвара Репніна, названа сестра Тараса Шевченко...

На жаль, перебування Опанаса в палаті Держмайна було недовгим. Бездарні дипломати і фактична відсутність надійної зовнішньої розвідки штовхнули Миколу 1 на війну за протоки в Середземне море. 22 червня 1853 він оголосив про вторгнення до Молдавії і Валахії. 22 жовтня Туреччина оголосила війну Росії. Англія і Франція, з якими Микола 1 думав домовитися про розділ Турецької імперії, виступили на стороні Туреччини. Проти Туреччини було послано 125 тисячну армію під командуванням князя Горчакова, що розгубив всі свої військові таланти за 22 роки безініацитивної служби у фельдмаршала трьох європейських армій кн. Паскевича-Єреванського. Паскевич не вірив в успіх війни, але, будучи єдиною людиною, на думку якої зважав цар, нічого не зробив, щоб попередити її. Мало того, він, чудово знаючи дійсний стан справ в армії, нічого не зробив, щоб цар дізнався про це. А стан був, гірше нікуди. Армія, що вважалася найсильнішою в Європі, на ділі була вже не армією, а натовпом.

Алабін, що пройшов і Угорську, і Дунайську, і Кримську кампанії, пише: “Наш солдат не тільки погано озброєний і погано навчений військовому ремеслу, але він погано одягнений; його головний убір (каска) украй незручний; його взуття не витримає великих походів... він погано нагодований; його тільки ледачий не обкрадає; він пов'ючений так, що треба мати нелюдські сили і здоров'я, щоб тягати обов'язкову для нього ношу... Ні до чого непридатний мундир... [268] що зовсім не гріє, а тим часом рішуче відбирає у солдата всяку свободу руху, що виключає всяку можливість фехтування, швидкої і прицільної стрілянини і взагалі всякого прояву спритності, такої необхідної солдату, особливо в бою... шинель, що не закриває ні вух, ні тіла... що заважає ходити... а від недоброякісності сукна... протягом походу робиться ажурною, не захищаючи ні від вогкості, ні від холоду”{34}. Взагалі вся амуніція — “верх неподобства і як би нарочито зроблений винахід, щоб утруднити і утруднити всі рухи людини. Груди солдата стислі, його тягне назад сухарний запас, ранець, шинель, що скачала, патрони; у потворній торбі, по литках його б'є непотрібний тесак, йому обломило руку, що затекла, тримання „під приклад“ рушниці!”{35}. Солдат живе упроголодь, тому що з його і без того мізерної їстівної пайки норовлять вкрасти і каптенармус, і фельдфебель, і майже кожний з вищих військових і цивільних чинів, через чиї руки заздалегідь проходить ця пайка! Солдату належить мати трохи не 5 фунтів соломи в місяць, та і з неї навряд чи половина досягне призначення, і ось він цілі місяці спить на голій землі, по гіркому виразу солдатів, на череві, покрившись спиною.”

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат