На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Олександр Довженко

Реферати > Література українська > Олександр Довженко

Автобіографія

Народився я 30 серпня 1894 року на околиці невеликого повітового містечка Сосниці на Чернігівщині, що звалося В’юнище, в родині хлібороба Петра Семеновича Довженка, який належав до козацького, як на ті часи, стану.

Землі у нас було сім чи сім з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, і тому, щоб підтримати своє натуральне господарство, батько ще наймався в підводчики та смолярував.

Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба й прабаба. Дід був письменний, і йому батько не міг простити своєї темноти. Дітей мали багато – чотирнадцять – перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар). Решта померли в різний час, майже всі не досягнувши працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві – плач і похорон. І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомляла про смерть мого брата – вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитися на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах.

У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо й недбало і, відірвавшись, не оглядаються, щоб не розірвалося серце, а плачуть оті, що залишаються.

Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди. Так питання життя і смерті вражали, очевидно, мою дитячу уяву, що й залишилося в мені на все життя, пронизуючи в найрізноманітніших виявах мою творчість…

Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі. З нею в мене зв’язані і перше рибальство, і ягоди, і гриби, і перші мозолі на дитячих руках, бо ми не були дачниками. Я не бачив її вже двадцять п’ять років. Я знаю, що вона стала іншою, бо став іншим і я, і дивитися мені на неї не треба. Вона живе вже в творчості.

Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем, особливо зараз, коли треба перебудувати майже все – всі міста, коли науці взагалі і зокрема інженерії й архітектурі вперше надана можливість бути в чудовому гармонійному поєднанні з природою на радість людям.

Учився я в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник...

Я говорив неодноразово на зборах і зараз не можу не сказати, пишучи про своє життя, - я не зовсім люблю свої картини. Часом я їх не люблю зовсім. Я їх жалію, як дітей незграбних і не досить вродливих, але моїх рідних. І мені

здається до цього часу, що хороша, по-справжньому зроблена картина моя ще десь попереду.

В дитинстві у мене був певний нахил до споглядальності. Я був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уявами були такими сильними, що іноді життя, здавалося, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою, - реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним. У мене не було пристрасті до чогось одного певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах. Та загалом мої мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання. Можливо, що учителювання я тільки примислюю зараз до моїх тодішніх прагнень. Бо воно було єдиним, чого я тоді досяг. Я вступив до Глухівського учительського інституту в 1991 році, не маючи повних шістнадцяти років. Цю школу я вибрав тому, що мав право „скласти туди іспити”, а по-друге, там були стипендії по 120 карбованців на рік. Погоня за стипендією, тобто за можливість вчитися, і привела мене до цього інституту. Тут я був наймолодшим. Найстарші, люди з п’ятирічним і навіть з десятирічним учительським стажем (народних шкіл), мали вже по тридцять чи по тридцять два роки...

Тут я й перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів.

Тут же в інституті я вперше познайомився з українськими книжками на квартирі у своїх товаришів. Це був „Літературно-науковий вісник” і газета „Нова рада”, що видавалися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалася якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, - за обрусіння краю.

Я вийшов з інституту в 1914 році з умінням учити школярів, політично неписьменним і темним юнаком дев’ятнадцяти з половиною років; війну імперіалістичну сприйняв як обиватель, не критично, і перших поранених, які завалили місто Житомир, приголомшував вигуками „ура” і разом із своїми учнями і колегами закидав їх квітами. Я був учителем вищої початкової школи...

Минали роки. Ні я і ніхто вже не кидав квітів у поранених і не кричав їм „ура”. Я дивився на них давно вже з тугою і соромом. Іноді я одвертався, не витримуючи їх поглядів. Поранені наповняли все місто. Вони вихилялися пачками з відчинених вікон всіх великих будинків, перетворених на госпіталі, вони шкутильгали в палісадниках, вони носили свої забинтовані величезними бинтами руки на грудях, як няньки дітей, вони проходили по вулицях групками в незграбних шинелях, кидаючи на нас, чиновників, будь ми прокляті, погляди, сповнені ненависті і туги. Настав сімнадцятий рік.

Скинення царя і самодержавства ми, вчителі, селянські сини, чиновники дев’ятого класу, зустріли з величезною стихійною радістю. Революційна хвиля владно тягла нас на вулицю, на майдани. Переді мною розсунулися стіни

школи. Вулиця стала школою. І тут більшість із нас виявилися поганими вчителями. Поганим вчителем виявився і я. Цілковитою відсутністю нормальної, здорової політичної освіти, відсутністю найменшого уявлення про боротьбу класів і партій взагалі, не кажучи вже про марксизм, про який я нічого не знав, і дрібнобуржуазна особиста природа, і радість революції, радість звільнення від царизму, і Україна, про яку забороняли читати, і рівність, і братерство, і свобода, і самовизначення, і незакінчена війна, і земля, і воля та інша велика кількість зовсім нових негуманних і негаданих ідей і питань, і невміння відрізнити велику довгождану правду від довго підготовлюваного обману – засліпило нас, як людей, що вийшли з погреба.

Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те ж саме.

Особливо тішило мене те, що цар Микола ІІ був не українець, а росіянин і що весь його рід був теж не українським. У цьому моя уява вбачала немовби цілковиту непричетність українців до поваленого нікчемного ладу. Це вже й був націоналізм. Всі українці того часу здавалися мені якимись особливо приємними людьми. Легко сказати, скільки років страждали разом від проклятих русаків („триста літ”), розмовляти навіть розучилися по-українському, розмовляли каліченим українсько-російським жаргоном. Ця мова робила в моїй уяві всіх українців мужиками або з мужиків, тільки не панами, адже пани розмовляли по-російському. Навряд чи стали б вони розмовляти українською мовою. Отже, панів серед нас нема. А раз нема – все гаразд.

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат