Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, най лівішим, отже, найкращим: що правіше – то гірше, що лівіше – то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок.

Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима. Мені не повезло. Мені не пощастило в перші великі дні почути ні одного великого трибуна Жовтневої соціалістичної революції, не довелося прочитати жодної марксистської книги, які б просвітили мій розум і правильно зорієнтували б мою активність, і за ранні помилки мого сирого розуму і гарячого серця мені довелося розплачуватися місяцями страждань і важких роздумів.

Я став більшовиком лише в середині 1920 року. Світ виявився значно складнішим. Складнішою виявилася і тодішня Україна. Була вона повна своїх і чужих панів, які добре розмовляли по-українському, та й підпанки, серед яких я обертався, шукаючи правди, виявилися жалюгідною купкою неуків, шарлатанів і зрадників. Я покинув їх і втік з почуттям глибокої огиди і гіркоти, і спогад про це є найтяжчим спогадом мого життя. Мені ніщо не дісталося даром.

У 1917 році я перевівся вчителювати в Київ і тут же

вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Цей інститут вже не був моєю школою. Я вступив до нього лише тому, що мій атестат не давав мені права для вступу до інших вищих учбових закладів. Це був засіб здобути вищу освіту взагалі. Учився я в цьому інституті теж погано. В мене не вистачало часу, бо я сам учив. І, крім того, не було достатньої старанності. Деякі дисципліни я зовсім не вчив; навпаки, інші, що подобалися мені, наприклад, фізика, викладалися на іншому факультеті. Через те я в цьому інституті начебто роздвоївся між двома факультетами.

За гетьмана, коли в Києві організувалася була Академія художеств – мрія мого життя, я вступив і до Академії. Та мені всього хотілося, і так з мене тоді нічого не вийшло. Я пам’ятаю, відкривався тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події.

У 1918 році я був головою громади комерційного інституту. Організував загально студентський мітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаштував велику демонстрацію на вулиці Короленка. Гетьманські офіцери розігнали нас, убивши щось близько двадцяти чоловік і багатьох поранивши.

Академію художеств я покинув. А інститут відвідував до 1920 чи 1921 року, так і не закінчивши його за браком часу, а вірніше, через свою непосидючість, а ще точніше, не знаходячи в ньому для себе покликання, чи що. Зараз, згадуючи про своє навчання, я дивуюсь, яким неправильним, покрученим і неощадливим був мій життєвий шлях і яке нормальне і легке, ясне і щасливе сьогоднішнє життя сучасної молоді...

На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний... Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти немов у підготовчий клас гімназії... Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У.

Мене призначили завідувати Житомирською партійною школою, але польський прорив припинив цю роботу. Наші відступили до Києва, а мене відрядили у підпілля польське, в Коровинецький район, де я був взятий у полон польським кінним роз’їздом... Проте мені пощастило благополучно втекти до червоноармійського загону. Другого дня ми були в Києві, і я пересидів поляків у київському підпіллі, а після визволення Києва був призначений секретарем губернського відділу міської освіти. У Києві я працював приблизно рік. Це був період дуже напруженої моєї роботи. Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись. Крім секретарства, я завідував відділом мистецтва, був комісаром театру Шевченка, брав участь у роботі організаційного комітету працівників освіти. Крім того, в порядку особливого партійного навантаження роз’їжджав по селах Київщини для організації влади на місцях.

Комерційний інститут, перейменований на Інститут народного господарства, я покинув. Багато малював, особливо карикатур, і твердо вирішив піти вчитися до архітектурного інституту в Києві, але скоро був відряджений до Харкова в розпорядження Наркомзаксправ УРСР.

Про закордон я мріяв тільки в дитинстві. Тому відрядження за кордон, хоч і не на зовсім постійну роботу, у Варшаву, мене дуже схвилювало і налякало... Перебрався навесні 1922 року в Берлін, на меншу посаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині...

Влітку 1923 року я повернувся на Україну, в Харків. Влаштувався на роботу в редакцію харківської газети „Вісті ВУЦВК” як художник-ілюстратор. У партії я вже не був... Виключення з партії я переживав дуже тяжко.

В редакції я працював з осені 1923 року до літа 1926 року. У цей харківський період я познайомився з харківським українським літературним світом, який групувався тоді навколо редакції „Вісті” і „Селянської правди”, вірніше, навколо Блакитного і Пилипенка. Це був „Гарт” і „Плуг”. Членом „Гарту” я був і сам, як книжковий ілюстратор. Пізніше з „Гарту” виділилося всім відоме „Вапліте”. Я зблизився з українською кіно організацією ВУФКУ.

В червні 1926 року я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботі на кінофабрику як режисер... Переключаючись на роботу в кіно, я думав присвятити себе виключно жанру комічних і комедійних фільмів. І перший мій сценарій, зроблений мною для ВУЦКУ – „Вася-реформатор”, - був задуманий як комедійний, і перша режисерська проба на п’ятсот метрів „Ягідки кохання” за власним сценарієм, написаним мною протягом трьох днів, теж була в цьому жанрі.

Першим моїм фільмом була „сумка дипкур’єра”.

Наступна „Звенигора”... Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчого життя повинно бути добро, а не зло. І значно легше працювати з позитивними імпульсами, ніж з негативними...

Я виїхав за кордон, де й пробув близько чотирьох з половиною місяців.

Повернувшись із відрядження, я запропонував в усній формі керівництва Українфільму визрілий в моїй уяві сценарій про наших героїв в Арктиці на матеріалі трагедії Нобіле і загибелі Р. Амундсена. Задум було відхилено керівництвом... Я був позбавлений можливості виховувати кадри. А в тому, що мене не запросили до Київського кіно інституту хоча б лектором, я вбачав небажання, щоб хто-небудь у мене вчився... В мене псувався характер. Я зробився нервовим і надміру вразливим. Я жив замкнуто...

Мені зараз сорок п’ять років. Признаюся, я дуже втомився і через те не зовсім здоровий. Я перестаю бути швидким. Якщо шановний читач побачить, що через людську слабкість применшив свої недоліки і пороки і виставив себе у світлі більш яскравому і ефектному, ніж дозволяє звичайна скромність, то це, мабуть, так і є. Тому прошу не судити мене суворо і порадити мені що-небудь, добре пам’ятаючи, що одна людина не може багато (зробити), навіть коли природа наділила її щедрими дарами і добрими побажаннями.

1939, грудень.