На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Реферати > Література українська > Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Та Б.Хмельницький, незважаючи на угоду, вирішив зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Весною 1652 року він ущент розбив польську армію під горою Батіг біля міста Ладижина. Нова перемога надихнула на нові по­встання проти шляхти — козаки зайняли більшу частину території, яку контролювали до поразки під Берестечком. Але вже ставало очевидним, що обидві сторони вичерпали власний потенціал, військові дії велися мляво. Щоб забезпечити собі надійну підтримку па міжнародній арені. Б. Хмельницький іде на Переяславську угод), суть, значення і наслідки якої до цього часу є предметом палких дискусій учених...

Події визвольної художньо інтерпрету­ються в романі Ліни Костенко, при цьому активно використовуються засоби ретроспективи.

У творі немає єдиного наскрізного сюжету, він фрагментарний, належить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якому події відтворю­ються не в традиційній епічній відстороненості, а акцептом на суб'єктивному сприянні її героїв. Роман написаний від першої особи, як роздум, спогад, сповідь гетьмана, який болісно переживає поразку під Берестечком. Таке компонування твору споріднює його з романом Павла Загребельного „ Я, Богдан”, теж побудованого за примхливо-асоціативним принципом у вигляді незвичайного монологу помираючого Богдана, який думає-розповідає не тільки про те, що було з ним і з України, а й про те , що напишуть про нього протягом 300 літ.

Уже з перших сторінок твору Л. Костенко перед читачем розкривається внутрішня драма гетьмана, який зазнав страшної поразки під Бере­стечком. На самоті із власним сумлінням він на­магається відповісти на питання: „Усе ж було за нас, чому ж програли ми?” Шукаючи пояснення (чи виправдання?!) тому, що сталося, полково­дець карається-катується від усвідомлення чис­ленних жертв з козацького боку, вбачає власну причетність до них („І чим я, чим я, чим поразку цю спокутую? Свою провину виправдаю чим?!”). Драматичну напругу оповіді, біль душі, яка праг­не спокути, підсилюють риторичні звертання, ус­кладнені анафорою („Хто в чистім полі витеше труну? Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною? Хто заболить словами об струну? Хто вас впізнає у кривавім клоччі? Хто, крім дощів, поткнеться вас обмить? Хто гайворонням вицабані очі черво­ною китайкою затьмить?”). Ці душевні муки, які спалюють Богдана Хмельницького, нагадують терзання князя Ігоря з поеми Дмитра Павличка «Князь», який теж карається, вважаючи себе призвідцем заги­белі руського війська.

До найменших подробиць зринає в уяві Богда­на битва: люта січа стотисячною козацького війська із крилатими гусарами, тимчасовий відступ ворога, що не витримав натиску („В диму, в огні, в кривавому ошматті... вже відступали най­мані полки”); негода, що ускладнювала проведен­ня військової операції („А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя. Хитає бій, як чорні терези”); підступний вигук хана („Гетьман зрадив!”) і, нарешті, „гостина” у Гірея („Не жалів мені хан ні вина, ні кумису, ні меду. М'яко спати було”), яка була прихованим полоном („чумиза кримський, він мене держав почесним гостем, тільки під сторожею”).

Постать хана Гірея окреслена в непривабливо­му освітленні, викликає огиду вже його зовнішній вигляд. ІІортрет поданий не відразу, а домальо­вується окремими виразними штрихами, витриманими в імпресіоністичній манері („Ідол в шов­ках і шкурах”, „чадів, як головешка, на біло-сіро-му коні”; „ На нього глянути — не скупиш. Як чорт кощавий на корчі, в сорочці чорній, аж лис­кучій, у пурпуровій опанчі”; серед наложниць і дружин — він як суха голівка маку серед настурцій і жоржин.

За непривабливою зовнішністю --- ще огидніше,

дворушницьке єство („ То він ці села кров’ю заскородить. То хоче ласки в короля. Це хитрий хан, він знає, що він робить. Саме зрадницькі, підступні дії хана стали однією з причин поразки, проте Богдан (а разом з ним і автор) не ототожнює його з усім татарським народом („Татари — ні. Народ не зрадить зроду. Їх за два сім тисяч полягло. Або ногайці. Пригорща на­роду. А понад них вірніших не було”) Неприпус­тимо також ототожнювати пихату шляхту І польський народ у цілому. Через те Богдан Хмель­ницький зізнається, що його дії вимушені, спря­мовані насамперед проти панства, яке не­помірним гнітом запалило іскру ворожнечі („Польщу я любив. Сам їй ніколи б зла не за­подіяв. Якби ж то моя воля — не допустив би крові. Не я на ці народи ману таку наслав. Я жив --- би з ними в мирі”). Тому-то діяльність україн­ського гетьмана знаходить підтримку в польсько­му простолюдді.

Богдан Хмельницький цікавить Л. Костенко най­перше як унікальна особистість — велика в політичних, воєнних діях, у коханні й слові. Поетеса прагне вдивитися в його збурену, складну душу, в його думи-муки, в яких сконденсовані найпекучіші проблеми XVII ст.: народ і вождь, рівність і свобода, злочин і кара, вірність і фала, гріх і спокута, кохання і сім'я, держава і мова, поет і народ.

Характер гетьмана виписаний багатогранно, домінує в ньому патріотичне начало. Не тільки особиста кривда та образа, не користолюбні егоїстичні інтереси („для себе — жив би я в Суботові, в ставку розводив коропів”) керують вчинками полководця, а турбота про долю всього народу, бажання створити могутню незалежну державу, яка б зайняла почесне місце в сніговій спільноті („Ми за державу билися свою”, „не ра­ди слави і не задля помсти, --- а за свободу рідної землі”, „мусив цю державу збудувать...”

Гетьман у романі — не тільки талановитий воєначальник, а й мудра, освічена, з розвинутим почуттям прекрасного людина, що узгоджується з історичною правдою („Я теж, мабуть, не темний чоловік. Горація читав. Словами золотими все залягло скарбницею ума. Врочистий грім високої латини і мудра в’язь слов’янського письма. Турецьку знаю. Польщизну вчив. Французька на мазі”) Він наділений дивовижною здатністю впливати на маси, вести їх за собою („ Ти має чар. Тобі дано від Бога. Ти маєш дивну владу над людьми.”), що також зафіксовано в історичних джерелах. „ Гіпнотичний вплив... Хмельницький умів справляти на маси”, --- констатується в одному з них. Саме ця незвичайна риса забезпечила йому й гетьманство („ Мене зробили гетьманом. Мені дали козацьку корогву і привілеї з королівським іменем”) , і славні перемоги над ненависною народові шляхтою.

Б. Хмельницький — не лише великий держав­ний муж, а й звичайна людина, дбайливий глава родини, який любить своїх дітей, турбується про їхню долю („ А з мене й справді тато був незлий”). Він невимовно страждає, побачивши „кров на спориші”, коли Читинський „до смерті запоров” його сина, що був „мізинчичок, мазунчик, а вже таке сміливе”.

Відомий літературознавець В.Фащенко зауважував: „Людина не може зображати саме лиш „натхнення”, у неї є ціле суцвіття рис, до того ж часто суперечливих”. Це властиво й натурі Бог­дана. Його не раз долали сумніви й оте принизли­ве рабське почуття, що нерідко кардинально змінювало хід подій („Під Зборовом пани були не дуже браві. Та я ж їх міг там всіх до одного, коли заскочив їх на переправі!! І тут я раптом сумнівам уліг. В мені підданець гетьмана пре зміг”). Після поразок йому доводилося укладати тимчасові угоди зі шляхтою, які нестерпним тягарем лягали на плечі трудового люду, вести дипломатичну гру з королем ( „ Я все спізнав, усі закони вовчі. І чорту --- на, і Богу --- на”).

Б. Хмельницький часто замислюється над тим, яка вона — влада. Для нього — не сила привабли­ва й страшна, непередбачувана („Важке не діло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. То всяк тебе ще й брудом облива. Умри за них, і то їм буде мало. Усе віддай — обізвуть хитруном”). Ці роздуми Хмельницького нагаду­ють сентенції ще одного українського державо­творця Івана Мазепи із тетралогії Б. Лепкого („яка приваблива ця гетьманська булава”, й вод­ночас вона — то „хрест, котрий прийдеться дви­гати на нову, українську Голгофу”, бо навіть серед найближчого оточення „нема ні згоди, ні братолюбія. а лиш один другому завидуємо та ногу підставляємо і... на гетьмана свого московським людям усячину нашіптуємо до уха...”).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат