На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Реферати > Література українська > Історія в художньому осмисленні Ліни Костенко

Образ гетьмана Хмельницького постає в ро­мані Ліни Костенко як сув'язь особистого й гро­мадського начал. Неоднозначно трактуються його інтимні почуття до Гелени, з образом якої пов'язані відверто еротичні мотиви твору. Дехто з літераторів не приховував неприязні то цієї моло­дої жінки, зображуючи її як примхливу „кумасю”, інтриганку, а то й підступну єзуїтську шпи­гунку. Такою вона є в романі І. Ле. Ця гоноровита «троянда із зів’ялими пелюстками”, мовляв, добровільно пішла до Чаплинського як наречена, але закочалася в Єжи Скшетуського, за його намовою стала шпигункою, звінчалася з Дорошенком, викрала в Богдана царську грамоту, напоїла воїнів Нечля перед боєм зі шляхтою, була схоплена на місці злочину й відправлена до гетьмана на розправу.

У романі „Берестечко” подібна детективно-мелодраматична фабула відсутня. Авторка пропо­нує дещо іншу художню версію.

Пані Гелену Чаплинський забрав силоміць („Вона йому належала з принуки”), але жінка за­лишилась небайдужою до Богдана („потайки при­ходила до мене, приносила у кухлику вина”). Але під час тривалої відсутності гетьмана, втомив­шись від самотності, скучивши за чоловічою лас­кою, піддалася на спокусу дворецького й довіри­ла йому ключі від козацької казни. Якими тільки зневажливо-оціночними означеннями не наділяє поетеса цього лицеміра-лакея („ Дворецький з нього --- перша кляса. Солодкомовний, у лакействі --- зух. Його слова б у мисочку --- маляса, у спеку можна вивестися з мух. Липучий равл в золоченій лівреї, блідий холуй, драглистий від сидні”; „ Така порода вутха і плоха”; „Меткий панок, зі тих, що не погребують. Воно запхне і совість за манжет. Таке нікчемне — кидик, сухо­ребрик”). І „отой слимак”, „нікчемне м'яло”, „блідорота неміч” викрав казну й зі страху всю вину переклав на жінку („А він лякаєсь: це все во­на!”). Гелена, хоч і не встояла перед спокусником, була ніякою не «кумасею», а першою гетьман­шею України, найбільшим коханням Богдана, йо­го щастям і болем („Я кохав не одну. А щасливий був тільки з нею”). Вона для нього — „щастя по­линове”, „перелюбниця”, „лайдачка”, „синів не­нависна мачуха”, „змія зелена” й водночас „моя Гелена... моя Гелена”. Ця жінка стала для Богдана цілим світом жаги й невголеної пристрасті, її вла­да над гетьманом була величезна. Вона являлась йому в снах, він марив нею і жив тим видивом („я згадував її, я жив тим кожним ментом”, „беріг в душі, як найдорожчий скарб”. Прагнучи поясни­ти те, що cталося, сивіючий гетьман і докоряє дружині, яка не зберегла жіночої честі та з нього „серце вийняла”, „ душу всю запомийнила”; і зви­нувачує себе („це я винуватий, це я, кохана”) за те, що за походами та війнами „недолюбив, недоголубив”, а її пристрасна, палка натура прагнула ласки й „рознемоглася в такій розлуці”; і картає сина Тимоша, який, маючи гарячу вдачу, поспішив із карою — „зробив шибеницю з батьківських воріт”, бо мусив вибирати „бать­ківські ворота чи батьківську ганьбу”. Тоді як сам Богдан, навіть переповнений шаленством, не зміг би підняти руку на свою любов („то ж був не на­каз, то ж була розпука, то ж був тільки шал”, „Я ж коли у гніві, то уже не я”). Як засвідчують істо­ричні джерела, Хмель (так його прозвали в на­роді) звичайно був „стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті й енергії.”

Стосунки з Геленою розкривають ще одну грань характеру гетьмана --- благородство і шляхетність у поводженні з жінкою. Це виявилося у тому, що гетьман не принижував кохання мізерними підозрами („ не приїжджав употемку, употай, аби вночі заскочити обох... Поки віриш, поти й душа не піде в жебри до тривог”), і в тій лицарській науці, якої навчав сина Тимора („ я ж тебе вчив, що коліту не можна ударити і квіткою. Щоб ти ж мені виріс лицарем, а не яким душевбогим”).

В образі Богдана Хмельницького акумульовані феміністичні погляди Ліни Костенко, яка нама­гається оцінити поведінку жінки за однаковими мірками з чоловіком, опинись він у подібній ситу­ації. Адже сам гетьман (у чому щиро зізнається) „був женило, джиґун, не послідній таки бабо­дур”, тоді як „жінці варто лиш оступитись, то гріх від Бога і від людей. Уже й гуляща, уже й повія, і поговір на неї, і сором”. Тому органічно впліта­ються в роман християнські мотиви всепрощення вільних чи невільних гріхів („Прости їй, Боже, невільний скором!”). Невимовно страждаючи. Богдан подумки звертається до сина: „Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою, щоб не боса стояла перед Богом?..”

Не буде перебільшенням стверджувати, що Ліна Костенко, показавши незвичайне кохання ге­роїв, подає власну, дещо відмінну від традиційної історичної, версію про причини поразки козаць­ких військ під Берестечком. Суть не лише в тому, що Іслам-Гірей відвів свою кінноту й загримав ге­тьмана. Змучений чорною тугою, полководець не міг ефективно проводити воєнну операцію. А по­руч не було ні Кривоноса, ні Нечая, котрі єдині не боялися гетьманського гніву й могли вивести його із страшного заціпеніння („Я був понижений і вбитий. В мені було зерно поразки”). Так обезсилити велетня могла тільки смерть справжньої любові.

Історія цього трагічного кохання зайвий раз довела, що Богдан — і велика особистість, і зви­чайна, не позбавлена слабкостей, людина. Тягар непоправної втрати („мойого болю безнемірність”), поразка в битві на деякий час па­ралізували силу та волю полководця, змусили шу­кати забуття й розраду в горілці (хоч,

можливо, поетеса гіпертрофує цю згубну звичку) і навіть навіювали думку про самогубство. Вже окремі портретні деталі, розкидані по всій тканині тексту, свідчать про моральний надлом героя („я тут п'ю, розхристаний, розхряпанин, аж мерехтять в очах зелені коники”, „голова на плечах, як горіх-дутель”. „А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель? Який же я там столикий! --- то малий, то великий. Настовбурчені брови, на лобі кривуля, хмуровоке барило, і ніс як багруля.”)

Але як і належить великій особистості, Богдан подолав душевну кризу, зібрав розпорошене військо, твердо вірячи, що „ми ще постанем зі своїх руїн”, „Ми переможем”). Своїм вос­кресінням немолодий уже гетьман значною мірою завдячує вірному коханню, що так не­сподівано спалахнуло, Ганни Золотаренко, сестри ніжинського полковника, чоловік якої, теж пол­ковник, поліг під Корсунем. Любов цієї жінки стала цілющим бальзамом на зранену душу Бог­дана („Ця жінка, що прийшла в моє життя, вона цілюща в дотику і слові. Важкі осмути пізньої любові вона знімає дотиком з чола”).

Окремими яскравими мазками, психологічно переконливо, історично достовірно шальовані в романі образи козацької старшини, найближчого оточення Хмельницького: Богуна, шо є ніби жи­вим докором совісті Богдана („Та найстрашніше — очі, очі! — скажені очі Богуна... А на Страш­ному стрінемось Суді, Богун мені подивиться у вічі,— що я скажу йому тоді!”). Поки гетьман „від горя соловів”, він тридцять тисяч війська у неділю вночі через болото перевів”, звелівши в трясовині „мостити греблю хмизом, жупанами”. Людина рішуча, наполеглива, не здатна до політиканства. Богун міг би стати гідним наступ­ником Богдана, бо „вміє так розколихати духа, --- що Україна загуде як дзвін”. Відчайдушний, са­мовідданий, кароокий полковник - татарин –„всіх добрих слів достойний Джеджалик”, ніжинський полковник Іван Золотаренко, полков­ник Небаба — „правдивий був козак”. Образ ос­таннього несе значне ідейно-художнє наванта­ження, з ним пов'язані фантастично-містичні мо­тиви (типовий романтичний прийом): дух козака Небаби, з'явившись із небуття завдяки во­рожінню відьми, передрікає майбутню долю ге­тьмана і всієї України: підписання Переяславсь­ких угод, які пізніше зневажить „підшитий лисом цар”, смерть Тимоша „в битві піл Сучавою” і Юрія „в турецькій стороні”, смерть самого Бог­дана, який і потому не знатиме спокою („Його Чарнецькпй виверне із гробу і вистрелить з гармати його прах”); появу літ через двісті „гетьмана слова”, який „Богдана п'яним назове”. В цьо­му епізоді відчутні прямі ремінісценції з Шев-ченкової поезії, зокрема з віршів та поем „Чигрине. Чігнрине...”, „Великий льох”. „Розрита моги­ла”, (Стоїть в селі Суботові...” й особливо з вірша „За байраком байрак...”, в якому виписа­ний згідно з романтичною традицією образ козака-нетяги”, що встає з могили й іде степ з тугою-співом(„ нас тут триста , як скло! Товариства лягло! І земля не приймає”).

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат