У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політич­не та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військо­во-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися "без роботи". М.Порш видав спеці­альний наказ згідно з яким до українського війська приймалися лише "офіцери, що були родом з України".

Паралельно закладалися правові основи військового будівни­цтва. Так, 23 грудня з'явився закон "Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки", потім — закон "Про утворення Комітету по демобілі­зації армії" і, нарешті, 16 січня — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народ­ною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації наро­дної міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних пла­нів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.

Проголошення УHP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя країни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким "до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її конституції виключне й непо­дільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді", а "право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секре­тарям Української Народної Республіки". Разом з тим цей закон не підтвердив дію "всіх законів і постанов", які мали чинність на території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної правової системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради став закон "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки". Це був най­більший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували порядок організації й прове­дення виборів.

Слід упом'янути і закон про державну символіку. Він мав цікаву передісторію. У листопаді 1917 p. з ініціативи Генерального секретар­ства освіти під головуванням М.Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. 12 листопада VII сесія Центральної Ради на своєму засіданні заслухала доповідь М.Грушевського про проект конституції Украї­ни. Згадує її й IV Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й закріпити в ній "свободу, порядок і добро­бут на тепер і на будучі часи".

Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її існування.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення прагнула встановити інший порядок. Своє ро­зв'язання проблеми намічали й німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування України.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського корпу­су та козаків з Вільного козацтва. Громада зав'язала тісні стосунки з партією українських хліборобів-демократів та з "Союзом земель­них власників", а у середині квітня 1918 p.— і з німецьким коман­дуванням. На одній з нарад німецького та австрійського команду­вання було вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Цен­тральною Радою, підтримати іншу владу, яка б встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, при­наймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьмансь­ка держава.

До досягнень українського революції цього періоду можна віднести У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку трав­ня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисло­вості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військо­вий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — міністерство народного здоров'я і міністерство споді­вань, яке займалося релігійними проблемами.

Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих мі­ністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.

Слід звернути увагу на розвиток в період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто перебували на державній службі або планували поступити на неї, мали принести "урочисту обітницю" на вірність Українській державі.

На відміну від системи центральних органів Української дер­жави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не торкалися цих проблем. За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо­відали російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формуван­ня "свого" самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого протистояння. Ці зміни звелися до того, що відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьма­нщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 p. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз'яснюючи новий закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: "Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і виключно національ­ний". Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно посту­пилася місцем програмі формування регулярних, професійно підго­товлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке команду­вання до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адмі­ністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії.

Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерій­ське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в "Законах про тимчасовий державний устрій України" в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що "Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі".

Не можна також ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.